Цей візит був трохи схожий на початок роману. Вона заблукала в дорозі. Її кучер, звернувши з кружної дороги, хотів проїхати напростець від млина в Клерво до Ермітажу. У видолинку її карета заїхала в багно, пані д’Удето вирішила вийти з екіпажа і далі піти пішки. Її легкі черевички скоро промокли, вона потрапила в грязюку, її прислуга заледве витягла її звідти, і нарешті вона дісталася до Ермітажу в чоловічих чоботях, наповнюючи повітря своїм дзвінким сміхом. Побачивши її, я теж розсміявся. Їй необхідно було перевдягнутися, і Тереза поклопоталася про це, а я запросив її без церемоній розділити нашу сільську трапезу, і страви припали їй до смаку. Була вже пізня година; вона залишалася недовго, але побачення наше виявилося таким веселим і так їй сподобалося, що вона, мабуть, була не проти повторити його. Але здійснила вона цей намір лише через рік; та це запізнення, на жаль, не врятувало мене від загибелі.
Осінь моя минула за досить несподіваними заняттями: я сторожував фруктовий сад пана д’Епіне. У Ермітажі був ставок, звідки була проведена вода для парку в Шевреті, крім того, там був і сад, обнесений стінами й обставлений шпалерами та обсаджений іншими деревами, які давали панові д’Епіне більше плодів, ніж його город у Шевреті, хоча врожай і розкрадався на три чверті. Щоб не бути нахлібником, я взявся доглядати сад і наглядати за садівником. Все йшло добре до часу збору врожаю, але в міру того, як плоди дозрівали, вони почали зникати невідомо куди. Садівник запевняв мене, що їх поїдають садові соні. Я оголосив їм війну, винищив їх без ліку, але плоди так само зникали, як і раніше. Я подвоїв пильність і нарешті виявив, що головною садовою сонею є сам садівник. Він жив у Монморансі, приходив звідти ночами з жінкою та дітьми і забирав зібрані за день плоди, а потім не криючись продавав їх на ринку в Парижі, ніби це були плоди з його власного саду. Я обсипав благодіяннями цього негідника, Тереза одягала його дітей, я годував його батька-жебрака, а він спокійнісінько й нахабно обкрадав нас, користуючись тим, що ніхто з нас трьох не виявив достатньо пильності, щоб покласти цьому край. Якось уночі він спустошив мій льох, тож на ранок я нічого там не знайшов.
Поки він крав тільки моє добро, я терпів, але, взявши на себе відповідальність за фруктовий сад, я змушений був викрити злодія. Пані д’Епіне попросила мене дати йому розрахунок, прогнати його геть і підшукати іншого, що я і зробив. Оскільки цей розбійник щоночі вештався навколо Ермітажу, озброєний товстою палицею із залізним наконечником, у супроводі інших таких самих мерзотників, я наказав його наступникові ночувати в Ермітажі, для спокою моїх доморядниць, які страх як боялись його. Але й це злодюг не відвадило, і я попросив у пані д’Епіне рушницю, яку тримав у кімнаті нового садівника, порадивши йому скористатися нею тільки в разі крайньої потреби, при спробі виламати двері чи пробратися в сад, і до того ж стріляти холостими зарядами – лише для того, щоб налякати злодіїв. Звичайно, то були не дуже великі застережні заходи, які могла вжити ради загальної безпеки хвора й самотня людина, збираючись провести зиму в лісі в товаристві двох боязких жінок. Та я купив ще й собаку, щоб він охороняв нас. У цей час мене відвідав Делейр, я розповів йому про пригоду, і ми разом посміялися з моїх бойових приготувань.
Повернувшись у Париж, він у свою чергу потішив своєю розповіддю Дідро, і таким чином гольбахівський гурток дізнався, що я любісінько вирішив перебути зиму в Ермітажі. Ця твердість, якої вони не чекали, збила їх з пантелику. Не знаючи, що придумати ще, щоб зробити моє самітництво нестерпним, вони відрядили, через Дідро, того самого Делейра; спершу він визнав мої застережні засоби цілком доречними, але тепер оголосив їх несумісними з моїми принципами і більш ніж безглуздими. У своїх листах він обсипав мене досить уїдливими насмішками, які ображали б мене, якби я мав інший настрій. Але я був тоді сповнений ласкавих і ніжних почуттів, тож не сприймав нічого іншого і лише посміювався, вбачаючи в його отруйних сарказмах безглузді жарти.
Пильністю і дбайливим наглядом мені вдалося так добре зберегти сад, що, незважаючи на дуже поганий урожай того року, збір виявився втричі більшим проти попередніх років. Щоправда, я зовсім не жалів себе, сторожуючи його, і навіть особисто супроводжував вози з фруктами, які відправляв до Шеврета й Епіна, сам носив корзини, а одного разу, пам’ятаю, ми з Терезою перетягнули таку важку корзину, що, знемагаючи під цією ношею, були змушені відпочивати кожні десять кроків, а коли донесли її до місця, то піт заливав очі.