Незважаючи на надзвичайні душевні хвилювання, які я переживав біля неї, я не відразу зрозумів, що зі мною відбулося. Аж коли вона поїхала, я, бажаючи повернути свої думки до Юлії, був уражений тим, що міг тепер думати тільки про пані д’Удето. Тут очі мої розплющились, і я застогнав від болю, зрозумівши своє нещастя, але я ще не передбачав його наслідків.
Я довго вагався, роздумуючи, як мені поводитися з нею, ніби справжнє кохання дозволяє розуму тверезо мислити. Я ще не встиг нічого вирішити, як вона приїхала знов і заскочила мене зненацька. Цього разу я вже знав, що зі мною. Сором, супутник нерозважливих справ, зробив мене безмовним і змусив тремтіти перед нею, я не зважився вимовити ні слова, не смів підвести на неї очей, мене охопило невимовне хвилювання, яке вона не могла не помітити. Я вирішив зізнатися їй у цьому і дати їй самій угадати причину мого стану, а це означало сказати їй усе досить ясно.
Якби я був молодий і привабливий, а пані д’Удето виявила б до мене слабкість, я не схвалив би такої її поведінки, та, оскільки нічого такого й не було, я можу лише захоплюватись нею. Вона повелася однаковою мірою великодушно і розсудливо. Вона не могла різко порвати зі мною, не пояснивши причини Сен-Ламберові, котрий сам послав її до мене: це означало б поставити нашу дружбу під удар, а можливо, й викликати скандал, якого вона хотіла уникнути. Вона ставилася до мене уважливо і доброзичливо. Моє безумство викликало в ній жалість, і, не розпалюючи в мені марних сподівань, вона захотіла мене вилікувати. Їй дуже хотілося зберегти для свого коханця і для самої себе друга, якого вона високо цінувала, і ні про що не говорила вона з більшим задоволенням, як про інтимне й миле товариство, яке ми могли б створити утрьох, якби я став розсудливим. Вона не завжди обмежувалася такими дружніми вмовляннями і не скупилася при нагоді на різкіші докори, на які я цілком заслуговував.
Сам я скупився на них ще менше: залишившись сам, я схаменувся. Висловившись, я став спокійніший: легше зносити кохання після того, як та, кого кохаєш, дізнається про нього. Я з такою силою дорікав собі, що саме це повинно було б вилікувати мене, якби зцілення було можливе. До яких тільки вагомих доводів не вдавався я, щоб задушити свою пристрасть! Я думав про свою мораль, свої почуття, свої правила, сором, невірність і зраду, про зловживання дружньою довірою, про те, що смішно, зрештою, в моєму віці палати навіженою пристрастю до жінки, серце якої зайняте іншим і не може ні відповісти мені взаємністю, ні залишити якусь надію: така пристрасть не тільки не виграє від постійності, але з кожним днем ставатиме все нестерпнішою.
Хто повірить, що це останнє міркування, яке мало б переважити всі інші, навпаки, допомогло мені обійти їх. Чи варто, думав я, мучитися докорами сумління через безумство, згубне лише для мене самого? Хіба я такий молодий, щоб бути небезпечним для пані д’Удето? Чи не думаю я, що мої витончені манери, моя зовнішність і моє вбрання можуть спокусити її? Та кохай собі на здоров’я, бідолашний Жан-Жаку, й будь спокійний: твої зітхання аж ніяк не нашкодять Сен-Ламберу!
Читач знає, що я ніколи не був самовпевнений, навіть за молодих літ. Такий спосіб мислення відповідав моєму розумовому складу, він заохочував мою пристрасть, і цього було досить, щоб я віддався їй цілковито і навіть посміявся з недоречних своїх побоювань, викликаних, як здавалося мені, радше марнославством, ніж розсудливістю. Повчальний приклад для чесних душ: порок ніколи не нападає відкрито, а знаходить спосіб захопити зненацька, завжди прикриваючись яким-небудь софізмом, а нерідко й доброчесністю.
Я відкинув докори сумління й віддався своєму почуттю без будь-якої міри. І зауважте, будь ласка, як моя пристрасть ішла за моєю вдачею, щоб зрештою затягти мене у безодню. Спочатку вона прибрала смиренного вигляду, щоб заспокоїти мене, а потім, щоб додати мені сміливості, довела цю смиренність до підозрілості. Пані д’Удето, не припиняючи нагадувати мені про мій обов’язок і розсудливість, ніколи не заохочуючи мого безумства, у всьому іншому ставилася до мене з найбільшою добротою і розмовляла зі мною найніжнішим дружнім тоном. Присягаюся, з мене досить було б такої дружби, якби я повірив у її щирість, але вона мені здавалася надто палкою, щоб бути справжньою, і я чомусь забрав собі в голову, що моє кохання, таке недоречне в моїх літах і з моєю зовнішністю, принизило мене в очах пані д’Удето, і тепер ця молода вітрогонка хоче тільки посміятися з мене та моїх старих компліментів, що вона розповіла про все Сен-Ламберу, а він, обурюючись на моє віроломство, став на її бік, і вони разом змовилися остаточно закрутити мені голову, а потім узяти на глум. Така дурниця, що змусила мене шаленіти в двадцять шість років, коли я зустрівся з пані де Ларнаж, якої зовсім не знав, була б мені, мабуть, простима і в сорок п’ять років у стосунках з пані д’Удето, якби мені не було відомо, що вона та її коханець – дуже порядні люди, щоб дозволити собі таку жорстоку розвагу.