За порадою пані д’Епіне я написав Дідро про те, як учинив щодо пані Ле Вассер. І коли пані Ле Вассер, як можна було здогадатися, зволіла залишитися в Ермітажі, де вона почувала себе чудово, завжди мала з ким поспілкуватися й приємно проводила час, Дідро, вже не знаючи, чим мені ще дорікнути, поставив мені за провину цю мою обережність, як і раніше, звинувачуючи мене в тому, що пані Ле Вассер живе в Ермітажі, хоча вона сама цього захотіла й від неї самої залежало повернутися до Парижа і жити там моїм коштом так само, як вона живе поруч зі мною.
Ось яке пояснення першого докору в листі Дідро. Пояснення другого докору міститься в другому його листі: «Вчений (це було жартівливе прізвисько, що його Ґрімм дав синові пані д’Епіне), повинен був написати вам, що на міському валу двадцять наших помирають від голоду і холоду, чекаючи льярда, який ви їм зазвичай давали… Це зразок нашого милого базікання… і якщо ви чули решту, вона потішила б вас не менше».
А ось моя відповідь на цей страшний аргумент, яким Дідро, мабуть, вельми гордився:
«Я, здається, вже відповів Ученому, тобто синові головного відкупника, що не жалію жебраків, яких він бачив на валу і які чекають від мене льярда; що він, очевидячки, щедро їх винагородив; що я призначив його своїм заступником; що паризьким біднякам не доведеться скаржитися на таку заміну, що такої вдалої заміни я не знайду для бідняків Монморансі, які значно більше її потребують. Тут є добрий і поважний старий, який працював усе своє життя, а тепер нездатний до праці й помирає на схилі літ з голоду. Моя совість відчуває більше задоволення від того, що я кожного понеділка даю йому два су, ніж від милостині голодранцям на валу, навіть якби я роздав їм сто льярдів. Які ви потішні, панове філософи, коли дивитеся на городян, як на єдиних людей, щодо яких маєте обов’язки. Тим часом тільки в селі навчаєшся любити людство і служити йому; у містах вчишся тільки зневажати його».
Такі були дивні міркування, на підставі яких розумна людина мала дурість серйозно ставити мені за провину моє добровільне усамітнення і мала намір довести мені на моєму власному прикладі, що не можна жити далеко від столиці, не будучи при цьому поганою людиною. Мені незрозуміло тепер, як міг я відповідати йому і сердитися, замість того щоб просто розсміятися йому в лице. Тим часом думки пані д’Епіне і крики гольбахівського гуртка так схиляли людей на його користь, що більшість вважала мене винним у цій справі, і навіть сама пані д’Удето, велика прихильниця Дідро, просила мене поїхати до нього в Париж і зробити всі можливі кроки до замирення, яке було цілком щирим з мого боку, але виявилося дуже нетривалим. Вона вдалася до аргументу, перед яким моє серце не змогло встояти, а саме, що нині Дідро нещасний. Крім бурі, що вибухнула проти «Енциклопедії», йому довелося тоді витерпіти ще й жахливі нападки з приводу своєї п’єси. Незважаючи на коротке вступне пояснення, його звинуватили в тому, що він цілком украв його у Гольдоні. Дідро, ще чутливіший до критики, ніж Вольтер, був цим страшенно пригнічений. Пані де Графіньї пустила навіть злий поголос, ніби я порвав з ним саме через це. Мені здавалося, що справедливість і великодушність вимагають, аби я публічно довів протилежне, і я не тільки провів два дні з Дідро, а й жив у нього. Відколи я оселився в Ермітажі, це була моя друга подорож до Парижа. Першу я зробив, поспішаючи на допомогу бідолашному Гофкуру, коли в нього стався апокаліптичний удар, від якого він ніколи цілком не одужав; під час хвороби я не відходив од його ліжка, аж поки минула небезпека.
Дідро прийняв мене добре. Легко забувати образи, потрапивши в дружні обійми! Хіба можуть після цього залишатися в серці гіркі спогади? Ми недовго з’ясовували стосунки. Взаємні звинувачення не потребують пояснень. Залишається лиш одне – вміти забути їх. Тут не було жодних підпільних інтриг, принаймні я про них не знав, не те що з пані д’Епіне. Він показав мені план «Батька родини». «Ось найкращий захист “Побічного сина”, – сказав я йому. – Зберігайте мовчанку, ретельно опрацюйте цю п’єсу, а потім киньте її в лице своїм ворогам замість усякої відповіді». Він так і зробив, і вийшло чудово. Місяців за шість до цієї зустрічі я послав йому дві перші частини «Юлії», щоб дізнатися його думку. Він ще не читав їх. Ми разом прочитали один зошит. Він сказав, що все це фейлетон, за його висловом, тобто багатослівно і надто кучеряво. Я й сам це добре відчував, але то була гарячкова маячня, я так і не зміг її виправити. Інші частини написані інакше. Особливо четверта і шоста, вони – зразки майстерного висловлення.