Другого дня після мого приїзду Дідро конче хотів повести мене вечеряти до Гольбаха. Не варто було цього робити, бо я навіть хотів розірвати угоду щодо рукопису з хімії, щоб не почувати себе зобов’язаним цій людині. Дідро нічого не хотів слухати. Він присягався, що Гольбах любить мене всім серцем; що треба пробачити йому тон, який він приймає з усіма і від якого особливо потерпають його друзі. Він доводив мені, що відмовлятися від доходу за цей рукопис, після того як я його прийняв два роки тому, було б незаслуженою образою для Гольбаха, і цю відмову можна було б навіть витлумачити як прихований докір за те, що угода довго не могла реалізуватися. «Я бачу Гольбаха щодня, – додав він, – я краще за вас знаю його настрій. Якби ви мали підстави бути ним незадоволеним, невже ви думаєте, що ваш друг був би здатний порадити вам піти на ницість?» Коротше кажучи, із звичайною своєю поступливістю я дав себе вмовити, і ми пішли вечеряти до барона. Він прийняв мене, як завжди, але його дружина була зі мною холодна, майже нечемна. Я не впізнавав тепер милої Кароліни, яка виявляла до мене велику прихильність до свого заміжжя. Але мені вже давно здавалося, що, з того часу, як Ґрімм почав відвідувати дім д’Енів, до мене там почали ставитися не так приязно, як раніше.
Коли я був у Парижі, туди приїхав з армії Сен-Ламбер. Я нічого про це не знав і побачив його тільки після свого повернення в село, – спершу в Шевреті, а потім в Ермітажі, куди він прийшов разом з пані д’Удето, щоб запросити нас на обід. Можна собі уявити, з яким задоволенням я прийняв їх! Але ще більше я радів, бачачи їхню добру згоду. Радіючи, що не порушив їхнього щастя, я сам був щасливий від цього, і можу присягнутися, що в період моєї божевільної пристрасті, і навіть у той момент, коли я міг відняти у нього пані д’Удето, я не захотів би цього зробити. Вона була така чарівна, люблячи Сен-Ламбера, що я не міг уявити собі, щоб вона була такою ж, люблячи мене. Не бажаючи порушувати їхнього союзу, я справді домагався в своєму маренні тільки того, щоб вона дозволила мені кохати себе. Зрештою, якою б сильною пристрастю я до неї не палав, я визнавав, що бути повіреним її кохання для мене не менш солодко, ніж бути її коханцем, і жодної хвилини я не дивився на її коханця як на свого суперника, а завжди як на свого друга. Можуть сказати, що це було не кохання. Хай і так – це було більше, ніж кохання.
Сен-Ламбер поводився, як людина порядна і розсудлива. Оскільки я один був винен, я один був і покараний, та й то поблажливо. Він обійшовся зі мною суворо, але дружньо, я побачив, що втратив частину його поваги, але не дружби. Я втішився, знаючи, що дружбу мені було б важче відновити, ніж повагу, і що він надто розумний, щоб прийняти мимовільну і швидкоплинну слабкість за порочну вдачу. Якщо й була моя провина в тому, що сталося, то вона була невелика. Хіба я шукав знайомства з його коханкою? Чи не сам він прислав її до мене? Чи не вона захотіла зі мною познайомитися? Чи міг я не прийняти її? Що я міг зробити? Вони самі були причиною прикрощів, а мені довелося постраждати за це. На моєму місці він учинив би так само, як я, а може, й гірше. Адже, врешті-решт, хоч якою вірною і гідною поваги була пані д’Удето, вона все-таки залишалася жінкою; він був відсутній, бачилися ми часто, спокуса була велика, і їй було б дуже важко захищатися весь час з однаковим успіхом проти людини практичнішої. У такому становищі нелегко було і для неї, і для мене поставити певні межі, яких ми жодного разу не дозволили собі переступити.
Хоча глибоко в душі я і виправдовував себе, зовні все говорило так переконливо проти мене, що я не міг побороти сором і при Сен-Ламбері мав винуватий вигляд, а він частенько зловживав цим, щоб мене принизити. Один штрих може пояснити наші взаємини. По обіді я читав йому лист, написаний торік Вольтеру, про який Сен-Ламбер чув. Під час читання він заснув, і я, колись такий гордий, а тепер такий дурень, не наважився ні на мить перервати читання і читав далі під його хропіння. Такі були мої приниження, і така була його помста; але, як людина великодушна, він виявляв її, лише коли ми були утрьох.
Коли він знову поїхав, я переконався, що пані д’Удето дуже змінила своє ставлення до мене. Я був такий здивований, неначе не міг цього чекати; я був уражений цією зміною більше, ніж належало, і болісно страждав. Здавалося, що все, від чого я сподівався свого зцілення, тільки глибше встромляло мені в серце стрілу, і я лише переламав її, але не вирвав.
Я вирішив пересилити себе і нічого не пошкодувати, щоб перетворити свою божевільну пристрасть на чисту і міцну дружбу. Я складав для цього найпрекрасніші плани, але для їх виконання мені необхідне було сприяння пані д’Удето. Коли я заговорив з нею про це, вона слухала мене неуважно і збентежено. Я відчув, що моє товариство перестало їй подобатись, і ясно зрозумів, що сталося щось таке, про що вона не хоче мені сказати і чого я так ніколи й не дізнався. Ця зміна, пояснення якій я не зміг добитися, надірвала мені серце. Вона попросила мене, щоб я повернув їй усі її листи, я повернув їх усі до єдиного, але вона на хвильку в цьому засумнівалася, чим дуже мене образила. Її сумнів став ще одним несподіваним ударом для мого серця, яке вона мала б добре знати. Пані д’Удето віддала мені справедливість, але не відразу. Я здогадався, що, переглянувши переданий мною пакет, вона усвідомила свою помилку, я навіть помітив, що вона дорікає собі за неї, і це мене трохи втішило. Вона не могла взяти назад свої листи, не повернувши мої. Вона сказала, що спалила їх; я в свою чергу дозволив собі засумніватися в цьому і, признаюся, сумніваюся досі. Ні, таких листів не кидають у вогонь. Листи Юлії визнавали палкими. Боже мій, що ж сказали б про ці! Ні, ні, ніколи у жінки, яка могла викликати таку пристрасть, не стане духу знищити її докази. Але я не боюся, що вона зловживе ними: я не вважаю її здатною на це, і, крім того, я вжив своїх заходів. Дурний, але сильний страх бути висміяним змусив мене вести це листування в такому тоні, що вона не зважилася б показувати мої листи іншим. У своєму сп’янінні я довів свою фамільярність до того, що говорив пані д’Удето ти. Але яке це було ти! Воно не могло образити її. Втім, кілька разів вона протестувала проти цього, але безуспішно: її протести тільки посилювали мою тривогу; до того ж я вже не міг відступити. Якщо ці листи ще існують і якщо їх коли-небудь прочитають, то дізнаються, як я кохав.