Біль, завданий охолодженням до мене пані д’Удето, і впевненість у тому, що я його не заслужив, підштовхнули мене до дивного рішення поскаржитися на це самому Сен-Ламберу. Я написав йому листа і, чекаючи на відповідь, удався до розваг, яких мені слід було б шукати раніше. У Шевреті почали влаштовувати святкування, для яких я написав музику. Пані д’Удето любила музику, і бажання вразити її своїм талантом надихнуло мене. Моє натхнення підігрівала й інша причина: прагнення показати, що автор «Сільського чаклуна» знає музику; я давно помічав, що хтось таємно бере це під сумнів, принаймні щодо мистецтва композиції. Мій дебют у Парижі, випробування, через які я неодноразово пройшов як у пана Дюпена, так і в пана де Ля Попліньера, вся музика, написана мною протягом чотирнадцяти років серед найзнаменитіших артистів і в них на очах, нарешті, мої опери «Ніжні музи» і сам «Чаклун», а також мотет, що я написав його для мадемуазель Фель і який вона виконала на духовному концерті, мої міркування про це прекрасне мистецтво з найбільшими його майстрами – все, здавалося, мало б перешкоджати чи розвіювати подібний сумнів. Проте він існував навіть у Шевреті, і я бачив, що й пан д’Епіне його поділяє.
Не подаючи знаку, що помічаю це, я взявся написати для нього мотет з нагоди освячення каплиці в Шевреті і попросив його дати мені слова на його вибір. Він доручив Лінану, вихователю свого сина, написати слова. Лінан написав слова, що відповідали події, і через тиждень після того, як мені їх передали, мотет був готовий. Цього разу моїм Аполлоном була досада, і ніколи ще така змістовна музика не виходила з-під мого пера. Її краса всіх вразила. Я писав для повного оркестру. Пан д’Епіне зібрав кращих оркестрантів. Мотет мав такий успіх, що згодом його виконували в духовному концерті і, незважаючи на таємні підступи і невдале виконання, він двічі викликав аплодисменти. На іменини пана д’Епіне я запропонував поставити свого роду п’єсу – напівдраму, напівпантоміму. Пані д’Епіне написала текст, а я музику. Приїхав Ґрімм і почув про мої успіхи в гармонії. За годину про них уже не було мови, але ніхто вже, наскільки мені відомо, не сумнівався в тому, що я знаюсь на композиції.
Як тільки Ґрімм приїхав у Шеврет, де мені й так не дуже подобалось, він остаточно зробив моє перебування там нестерпним, узявши такий тон, якого я ні в кого не зустрічав і навіть не міг собі уявити. Напередодні його приїзду мене переселили із займаної мною почесної кімнати, суміжної з кімнатою пані д’Епіне: її приготували для Ґрімма, а мені дали іншу, віддаленішу. «От як нові гості виживають старих», – сміючись, сказав я пані д’Епіне. Вона, здається, зніяковіла. Того ж вечора я добре зрозумів причину цього, дізнавшись, що між її кімнатою і тією, що я звільнив, є потайні двері, які вона вважала зайвим мені показувати. Її зв’язок з Ґріммом не був таємним ні для кого – ні в її будинку, ні в товаристві, ні навіть для її чоловіка. Але пані д’Епіне не тільки не признавалася в цьому мені, вона цей зв’язок рішуче заперечувала, хоча я був повіреним її таємниць, що мали для неї значно більше значення, і вона була за них цілком спокійна. Я зрозумів, що така стриманість виходила від Ґрімма: знаючи всі мої таємниці, він не хотів, щоб я був посвячений хоч в одну з його власних.