Що стосується пані Ле Вассер, то я оголосив їй, що нам треба розлучитися. Її дочка намагалася мене вмовити, але я залишився непохитний. Я відправив її до Парижа з поштовою каретою, з усіма її пожитками і меблями, які були спільні у неї з дочкою. Я дав їй трохи грошей і зобов’язався сплачувати за її житло у її дітей чи в іншому місці, піклуватися про її життя, наскільки це буде для мене можливо, і ніколи не залишати її без шматка хліба, поки він буде у мене самого. Нарешті, на другий день після мого приїзду на Мон-Луї, я написав пані д’Епіне лист такого змісту:
«Монморансі, 17 грудня 1757 р.
Нічого не може бути простіше і невідкладніше, добродійко, як виїхати з вашого будинку, якщо вам невгодно, щоб я там залишався. Оскільки ви не згодні на те, щоб я прожив в Ермітажі до весни, я виїхав звідти 15 грудня. Мені було призначено долею як оселитися в ньому, так і покинути його мимоволі. Дякую вам за час, проведений там з вашого бажання, і дякував би ще більше, якби він обійшовся мені не так дорого. Ви маєте рацію, вважаючи мене нещасним; ніхто не знає краще за вас, як це правильно. Якщо вважати нещастям помилку у виборі своїх друзів, то ще жорстокіше нещастя – прокинутися від такої солодкої омани».
Ось правдива розповідь про моє перебування в Ермітажі і про причини, що змусили мене виїхати звідти. Я не міг його скоротити; важливо було викласти все з якнайбільшою точністю, оскільки цей період мого життя мав на подальше такий вплив, який триватиме аж до останнього його дня.
Книга десята
1758–1759
Надзвичайна енергія, викликана в мені тимчасовим збудженням, що дозволило мені виїхати з Ермітажу, покинула мене, як тільки я опинився за його межами. Ледве я влаштувався на новому місці, як сильні і часті напади моєї хвороби ускладнилися новими стражданнями – мене з якогось часу мучила грижа, причому я не знав, що зі мною. Скоро я став жертвою жорстоких нападів. Лікар Тьєррі, мій давній друг, приїхав навідати мене і пояснив мені, в чому річ. В оточенні зондів, свічок, бандажів та інших атрибутів старечих недуг я гостро відчув, що не можна безкарно носити в собі юне серце, коли тіло вже втратило свою молодість. Весна не відновила моїх сил, і весь 1758 рік я провів у знеможеному стані, який наводив мене на думку, що кінець мій уже близько. Я чекав його наближення майже з нетерпінням. Розчарувавшись у дружбі, звільнившись від усього, що змушувало мене любити життя, я не бачив у нім більше нічого, що могло б зробити його для мене приємним. Попереду на мене чекали тільки хвороби і страждання, що заважали тішитися існуванням. Я мріяв про ту мить, коли я стану вільним і навіки врятуюся від своїх ворогів. Але повернімося до нитки моєї розповіді.
Схоже, що мій переїзд до Монморансі спантеличив пані д’Епіне. Вона цього, мабуть, не чекала. Поганий стан мого здоров’я, сувора пора року, моє цілковите забуття, в якому я опинився, – усе вселяло їй і Ґрімму впевненість, що, вивівши мене з себе, вони змусять мене просити пощади і принижено добиватися, щоб мені дозволили не залишити притулку, який почуття честі веліло мені покинути. Я переїхав так раптово, що в них не було часу перешкодити мені, і їм залишалося одне з двох: або поквитатися зі мною і остаточно мене добити, або спробувати мене повернути. Ґрімм вибрав перше; але мені здається, що пані д’Епіне схилялася до другого. Про це я суджу з її відповіді на мій останній лист, у якому вона помітно пом’якшила тон, узятий нею в попередніх листах, і, здавалося, робила перші кроки до примирення. Вона змусила мене чекати відповіді цілий місяць, і таке запізнення теж говорить про те, що їй важко було надати йому пристойної форми і придумати необхідне пояснення. Вона не могла йти далі, не компрометуючи себе, але після колишніх її листів і мого несподіваного від’їзду можна тільки дивуватися, як ретельно вона уникає в цьому листі хоч якогось образливого слова. Наводжу її відповідь цілком, щоб читач міг сам судити про це:
«Женева, 17 січня 1758 р.
Тільки вчора, шановний пане, я одержала вашого листа від 17 грудня. Мені прислали його в скриньці, повній різних речей, а вона весь цей час була в дорозі. Я відповім тільки на приписку; сам лист мені не зовсім зрозумілий. Якби у нас була можливість поговорити, я сказала б, що все це – наслідок непорозуміння. Повертаюся до приписки. Як ви, напевно, пам’ятаєте, милостивий пане, ми домовилися, що платню садівник Ермітажу отримуватиме від вас, для того щоб він більше відчував свою залежність від вас і щоб позбавити вас смішних і непристойних сцен, подібних до тих, які влаштовував його попередник. На доказ цього платню садівника за перші місяці було вам передано, а за декілька днів до свого від’їзду я домовилася з вами, що поверну і сплачене вами наперед. Я знаю, що спочатку ви відмовлялися, але ж я сама просила вас зробити цю виплату, отже, я повинна повернути борг, як ми і домовилися. Кагуе повідомив мене, що ви не захотіли взяти ці гроші; тут, вочевидь, якесь непорозуміння. Я віддала розпорядження, щоб їх знову віднесли вам; їй-богу, я не бачу причини, чому ви, попри нашу домовленість, бажаєте оплачувати мого садівника, та ще й за той час, коли ви вже не жили в Ермітажі. Сподіваюся, милостивий пане, що, згадавши все те, про що я маю честь вам писати, ви не відмовитеся прийняти гроші, люб’язно заплачені вами за мене».