Так моя подорож була вирішена тими, хто піклувався про мене. Мені залишалося підкоритися, що я і зробив без особливої огиди. Хоча Турин був далі від Ансі, ніж Женева, мені здавалося, що, будучи столицею, він зв’язаний з Ансі тісніше, ніж місто чужої держави і чужої релігії. До того ж, їдучи з послуху пані де Варенс, я відчував, що продовжую жити під її керівництвом, а це означало більше, ніж жити просто по сусідству. І нарешті, думка здійснити велику подорож давала втіху моїй манії до мандрів, яка вже починала себе виявляти. Мені здавалося чудовим у моєму віці перебратися через гори й піднестися над своїми товаришами на всю висоту Альп. Женевець не здатний устояти перед спокусою побачити іншу країну, і я погодився. Товстун та його дружина збиралися вирушити в дорогу за два дні. Турботу про мене поклали на них. Їм передали і мій гаманець, поповнений пані де Варенс, яка нишком сунула невеличку суму грошей і мені, додавши до неї купу напучень. І ось у Страсну середу ми вирушили в дорогу.
Другого дня після мого від’їзду з Ансі туди прибув батько, що йшов моїми слідами разом зі своїм другом Рівалем, теж годинникарем. Ріваль був розумний, навіть дотепний чоловік, що писав вірші краще за Ла Мотта і говорив не гірше за нього, притому цілком чесний, але його безцільні заняття літературою привели лише до того, що один з його синів зробився актором.
Замість того щоб наздогнати мене, що їм легко вдалося б, адже я йшов пішки, а вони їхали на конях, ці добродії, побачивши пані де Варенс, удовольнилися тим, що поплакали разом з нею про мою долю. Те саме трапилося і з дядьком Бернаром. Він приїхав за мною в Конфіньйон, але дізнавшись, що я в Ансі, повернувся звідти до Женеви. Мої близькі ніби змовилися з моєю зіркою лишити мене на ласку моєї долі. Через подібне ж нехтування пропав мій брат, до того ж так серйозно, що ми так ніколи й не дізналися, що з ним трапилося.
Мій батько мав не лише гідну подиву чесність і душевну силу, але був і чудовим батьком, особливо для мене. Він ніжно любив мене, але любив і свої втіхи, а нові уподобання дещо охолодили його батьківську любов з того часу, як я жив далеко від нього. У Ніоні він знов одружився, і хоча його немолода дружина не могла вже дати мені братів, але у неї були родичі: склалася інша сім’я, з’явилися інші цілі, нове господарство, і це заважало батькові часто згадувати про мене. Батько старів і не мав статку, який підтримав би його в старості. Нам з братом залишився від матері деякий спадок, і за нашої відсутності невеликі доходи з нього надходили батькові. Ця думка не приходила йому прямо і не заважала йому виконувати свій обов’язок, але непомітно впливала на нього помалу і дещо стримувала його завзяття, яке без цього він довів би далі. Думаю, саме тому він і не поїхав за мною в Шамбері, де міг легко застати мене. Саме тому, коли я згодом відвідував його, він був завжди по-батьківськи ласкавий зі мною, але не надто прагнув мене утримати.
Така поведінка батька, ніжна любов і доброчесність якого були мені добре відомі, навела мене на роздуми, що немало сприяли збереженню мною душевного здоров’я. Я виніс із них велике етичне правило, єдино придатне для застосування в житті: уникати становищ, у яких наші обов’язки суперечать нашим вигодам і особисте щастя ставиться в залежність від нещастя інших. Певен, що в таких становищах і найсильніша любов до доброчесності рано чи пізно слабіє, і ми стаємо несправедливі та злі у справах, не припиняючи бути справедливими й добрими в душі.
Це правило, що глибоко закарбувалося в серці і, хоча трохи пізно, втілене в усій моїй поведінці, надавало мені дивного і дурного вигляду серед публіки й особливо серед моїх знайомих. Мене звинувачували в бажанні оригінальничати і чинити інакше, ніж інші. Кажучи по правді, я не думав чинити ні як інші, ні інакше. Я щиро бажав робити те, що було хорошим. Всіма силами я прагнув позбутися становища, що викликало у мене інтерес, протилежний інтересу іншої людини, і, отже, таємне, хоча й мимовільне бажання лиха цій людині.
Два роки тому мілорд маршал хотів записати мене до свого заповіту. Я з усієї сили постав проти цього. Я пояснив йому, що нізащо в світі не хотів би значитися в чиємусь заповіті, а надто в його. Він погодився. Тепер він хоче призначити мені довічну пенсію, і я погоджуюся. Скажуть, що вбачаю вигідним для себе таку зміну, і це можливо. Але, мій добродійнику і панотче! Якщо я, на жаль, переживу вас, то знаю, що, втрачаючи вас, я повинен утратити все й нічого не зможу отримати.
Ось, на мою думку, гарна філософія, що єдина цілком підходить до людського серця. З кожним днем я все більше переймаюся її глибокою міцністю й на різні лади перевертаю її в усіх своїх останніх творах; але легковажна публіка не зуміла помітити її. Якщо після закінчення цієї праці я проживу ще, щоб узятися до іншої, то я думаю навести в кінці «Еміля» такий чарівний і вражаючий приклад цього самого правила, що читачеві мимоволі доведеться звернути на нього увагу. Але досить мудрувань для мандрівника, час знову рушати в дорогу.