Оскільки я повернувся до своїх венеціанських знайомств, то мушу згадати ще одне, що належить до того ж часу і яке я, на противагу іншим, припинив зовсім недавно. Я говорю про пана де Жонвіля, котрий після свого повернення з Генуї й далі виявляв мені велику дружбу. Він дуже любив бувати в мене і розмовляти зі мною про італійські справи і навіженства пана де Монтеґю, про якого він, зі свого боку, знав чимало подробиць завдяки своїм широким зв’язкам у канцелярії закордонних справ. Я мав також задоволення зустрічатися в нього зі своїм колишнім товаришем Дюпоном, який обіймав посаду у себе в провінції і приїжджав іноді у справах до Парижа. Пан де Жонвіль поступово став так часто запрошувати мене до себе, що це стало навіть незручно для мене. Хоча ми жили досить далеко один від одного, у нас бували бурхливі з’ясування стосунків, якщо я цілий тиждень не приходив до нього обідати. Вирушаючи до свого маєтку, він щоразу наполягав, щоб я поїхав з ним; але, провівши там одного разу тиждень, що здався мені дуже довгим, я не хотів туди більше повертатися. Де Жонвіль був, безперечно, порядною і вихованою людиною, багато в чому навіть приємною, але недалекою; він був гарний, майже як Нарцис, і досить нудний. У нього був оригінальний і, можливо, єдиний у світі збірник, яким він розважався сам і яким розважав своїх гостей, хоча їх це тішило менше, ніж господаря. То було дуже повне зібрання всіх придворних і паризьких водевілів більш ніж за п’ятдесят років, з безліччю анекдотів, яких ніде більше не можна було знайти. Ось мемуари для історії Франції, яких не знайдеш ані в жодної іншої нації!
Якось, у розпалі наших найкращих стосунків, він влаштував мені такий холодний, такий крижаний прийом, зовсім несхожий на його звичайне поводження зі мною, що я, давши йому можливість пояснити і навіть попросивши його про це, пішов од нього з твердим наміром ніколи більше не бувати в нього, і виконав цей намір. Я ніколи більше не ходжу туди, де хоч раз був погано прийнятий, а тут не було Дідро, який просив би за Жонвіля. Марно сушив я собі голову, щоб зрозуміти, чим я перед ним завинив; я не міг нічого придумати. Я був певен, що ніколи не говорив ні про нього, ні про його близьких інакше як з повагою, тому був щиро до нього прихильний, і, крім того, що я не міг сказати про нього нічого поганого, моїм непорушним правилом завжди було говорити тільки шанобливо про будинки, які я відвідував.
Нарешті, думаючи і передумуючи, ось якого я дійшов висновку. Коли ми бачилися з ним востаннє, він запросив мене повечеряти у його знайомих дівчат разом з двома чи трьома чиновниками закордонних справ, дуже люб’язними і зовсім не розбещеними людьми. Можу присягнутися, що я, зі свого боку, провів вечір у сумних роздумах про нещасну долю цих жінок. Я не заплатив своєї частки, адже Жонвіль пригощав нас вечерею, і нічого не заплатив цим дівчатам, бо не дав їм можливості заробити. Ми вийшли разом, досить веселі і в добрій згоді. Не повертаючись більше до цих дівчат, я через три-чотири дні пішов обідати до Жонвіля, якого відтоді не бачив, і він мені влаштував описаний вище прийом. Не в змозі пояснити це чимось іншим, як тільки непорозумінням, пов’язаним з тією вечерею, і бачачи, що він не бажає давати пояснень, я вирішив більше до нього не ходити, але й далі посилав йому свої твори. Жонвіль часто передавав мені вітання, а коли я одного разу зустрів його у фойє театру, він почав люб’язно дорікати мені за те, що я перестав його відвідувати. Але я не змінив свого рішення. Вся ця історія справляла радше враження сварки, ніж розриву. Хоч би як там було, оскільки я не зустрічав його більше і не чув про нього відтоді, було б надто дивним повертатися до нього після багаторічної перерви. Ось чому я не включаю тут до мого списку пана де Жонвіля, хоча протягом тривалого часу бував у нього вдома.