У цьому самітному будинку мені дали на вибір одне з чотирьох житлових приміщень, які в ньому були, не рахуючи нижнього поверху, де розташовувалися зала для бальних танців, більярдна і кухня. Я вибрав найменше і просте приміщення, над кухнею, яку теж віддали в моє розпорядження. Кімнати відзначалися чарівною чистотою і були обставлені біло-блакитними меблями. У цій чудовій самотині, серед лісів і вод, під спів пташок, вдихаючи аромат квітучих апельсинових дерев, у стані безперервного захвату я написав п’яту частину «Еміля», і свіжим її колоритом я значною мірою зобов’язаний обстановці, що оточувала мене.
З якою поквапністю вибігав я щоранку на сході сонця на галерею вдихнути запашного повітря! Яку смачну каву з молоком пили ми там удвох з моєю Терезою! Моя кішка і собака складали нам товариство. Такого почту мені б вистачило на все життя, і я ніколи не нудьгував би з ними. Я почував себе там, як у земному раю: жив таким самим невинним життям і тішився таким самим щастям.
У свій липневий приїзд пан і пані де Люксембурґ виявили мені стільки уваги і такі були привітні, що, живучи у них і обдарований такими ласками, я не міг віддячити їм інакше, як частими відвідинами. Я майже не розлучався з ними: вранці я йшов засвідчити свою пошану дружині маршала і обідав там, по обіді вирушав на прогулянку з маршалом, але ніколи не залишався на вечерю, на яку сходилося дуже багато гостей, та й вечеряли вони надто пізно для мене. Досі все було пристойно, і нічого поганого не трапилося б, якби я на цьому зупинився. Але я ніколи не знав міри в своїх прихильностях і не вмів просто виконувати вимоги, що їх ставить суспільство. Я завжди був або всім, або нічим. Незабаром я і став усім.
Бачачи, що такі вельможні люди мене звеличують, пестять, я переступив межу розсудливості і запалився до них такою дружбою, яку дозволено мати тільки до рівних. Я став поводитися надто невимушено, тоді як самі вони ніколи не відступали від тих форм увічливості, до яких привчили мене з самого початку. Втім, я ніколи не почував себе цілком вільно з дружиною маршала. Я все ще не зовсім довіряв її характеру, але побоювався його менше, ніж її розуму. Своїм розумом вона мене й лякала найбільше. Я знав, що вона вимоглива до співрозмовника і що вона має на це право. Мені було відомо, що жінки, особливо знатні дами, люблять, щоб їх розважали, і краще образити їх, ніж змусити нудьгувати. З її зауважень про співрозмовників, які щойно пішли, я міг уявити собі, якої вона думки була про мої безглузді вислови. Я так соромився розмовляти при ній, що вдався до хитрощів – читання вголос. Вона чула про «Юлію», знала, що цей твір друкується, і висловила бажання скоріше з ним познайомитись. Я запропонував прочитати його вголос, вона погодилася. Щоранку я приходив до неї на десяту годину, пан де Люксембурґ приходив також, двері зачинялися. Я читав, сидячи біля її ліжка; і я так добре розрахував своє читання, що його вистачило б до кінця їх перебування в селі, навіть якби воно затяглося довше, ніж звичайно.
Успіх моїх хитрощів перевершив усі сподівання. Пані де Люксембурґ захопилася «Юлією» і її автором. Вона тільки про мене й говорила, тільки мною й займалася. Обдаровувала мене ласками і цілувала мене по десять разів на день. За столом завжди саджала мене поруч себе, а коли хтось із почесних гостей хотів зайняти це місце, вона говорила, що воно належить мені, і вказувала йому на інше. Можна уявити собі, як мене чарувало таке ласкаве поводження, якщо я піддаюся на найменший знак доброзичливості. Я щиро прихилився до неї. Бачачи таку увагу і відчуваючи, що мій розум позбавлений тієї приємності, яка могла б виправдати його, я боявся тільки одного: щоби приязнь не перейшла у відразу. Мені на лихо, мої страхи виявилися небезпідставними.
Напевно, була якась природжена протилежність між її складом розуму і моїм, якщо, крім тисячі дурниць, що постійно проривались у мене в розмові і навіть в листах, коли я бував з нею в найкращих стосунках, траплялося, що їй багато що не подобалося, і я не міг зрозуміти, чому. Наведу тільки один приклад, хоча міг би навести їх двадцять. Їй стало відомо, що я переписую «Елоїзу» для пані д’Удето за посторінкову оплату. І вона захотіла мати примірник на тих самих умовах. Я обіцяв і, включивши її тим самим до числа своїх замовників, написав їй щось люб’язне і шанобливе з цього приводу; принаймні такий був мій намір. Ось її відповідь що змусила мене впасти з хмар: