Як тільки будиночок на Мон-Луї був готовий, я розпорядився умеблювати його просто і чисто й повернувся туди, не бажаючи порушити правило, яке я постановив собі, виїжджаючи з Ермітажу, – мати завжди свою власну квартиру. Але я не міг також відмовитися від свого приміщення в малому замку. Я взяв із собою ключ від нього. Мені особливо подобалися наші чарівні сніданки на галереї, і тому я часто ночував там, а іноді й проводив по два-три дні, як на дачі.
У той час, можливо, в усій Європі не було людини, котра б так добре і приємно жила, як я. Мій господар, пан Мата, наймиліша людина на світі, дозволив мені на власний розсуд провадити ремонт на Мон-Луї, дав мені своїх робітників і ні в що не втручався. І ось я примудрився влаштувати собі з однієї кімнати на другому поверсі цілу квартиру, що складалася з передпокою, спальні й гардеробної. На першому поверсі були кухня і кімната Терези. Вежа правила мені за кабінет, у ній поставили засклену перегородку і склали камін. Поселившись там, я для розваги почав прикрашати терасу. Її вже затіняв подвійний ряд молодих лип, я велів посадити ще два ряди, щоб вийшла зелена альтанка, і поставити там кам’яний стіл і лави, посадив навколо бузок, жасмин і жимолость, розбив паралельно рядам дерев великий квітник. Ця тераса була розташована вище, ніж уступ, на якому стояв замок, і з неї відкривався не менш мальовничий краєвид; я приручив там безліч птахів; вона правила мені за вітальню, де я приймав маршала і його дружину, герцога де Вільруа, принца де Тенгрі, маркіза д’Армантьєра, герцогиню де Монморансі, герцогиню де Буффлер, графиню де Валантінуа, графиню де Буффлер та інших осіб того ж рангу, які не відмовлялися ходити до мене, у мій притулок Мон-Луї. Всіма цими відвідинами я був зобов’язаний прихильності пана і пані де Люксембурґ, я розумів це і був їм вдячний від усього серця. В одному з таких поривів ніжності я сказав панові де Люксембурґу, обіймаючи його: «О пане маршал, доки я вас не знав, я ненавидів великих світу цього, а зараз ненавиджу їх ще більше, бо ви дали мені відчути, як легко їм було б змусити себе обожнювати».
Звертаючись до всіх, хто знав мене в ту епоху, запитаю, чи помітили вони, щоб цей блиск хоч на хвильку засліпив мене, щоб дим цього фіміаму одурманив мені голову? Чи змінився я в своєму поводженні, чи стали менш прості мої манери, чи був я менш близький до народу, менш дружний зі своїми сусідами, менш схильний робити всім послуги, якщо тільки мав можливість, не бентежачись повсякчасною і нерідко зовсім безглуздою докучливістю, якою мене постійно мучили? Якщо серце вабило мене до замку Монморансі внаслідок щирої прихильності до його господарів, воно також змушувало мене повертатися в мої краї, щоб натішитися радощами спокійного і простого життя, без якого для мене не існує щастя. Тереза подружилася з донькою мого сусіда, муляра на прізвище Пілле, а я подружився з ним самим; і ось, пообідавши вдень у замку, не задля власної втіхи, а щоб зробити приємне пані маршаловій, з яким нетерпінням повертався я увечері звідти, щоб повечеряти з добрягою Пілле і його родиною у нього вдома чи в мене!
Окрім цих двох квартир, я скоро отримав ще й третю – спальню в Люксембурзькому палаці, господарі якого так наполягали на тому, щоб я відвідував їх там іноді, що я погодився, попри свою огиду до Парижа. Втім, тепер я їздив туди тільки у певні дні, і тільки для того, щоб повечеряти, а вранці повертався додому. Я входив і виходив через сад, що прилягав до бульвару, тож міг сказати з повним правом, що нога моя не ступала на паризьку бруківку.
Серед усього цього короткочасного щасливого життя здалеку вже насувалася катастрофа, що поклала йому край. Незабаром після мого переселення до перебудованого будиночка на Мон-Луї у мене зав’язалося нове знайомство, як завжди, всупереч моєму бажанню, і знайомство це мало важливе значення в моєму житті. На добре чи на лихе, читач побачить далі.