Мій талант виявлявся в тому, щоб досить енергійно й сміливо відкривати перед людьми корисні, однак суворі істини, і саме цього – свого – мені й слід було триматися. Я не створений не тільки для лестощів, а й для славослів’я. Я зазнав більше прикрості через свої невдалі похвали, ніж через різкість моєї ж таки справедливої критики. Розповім тут про один випадок, такий жахливий, що його наслідки не тільки визначили мою долю на все подальше життя, але, можливо, позначаться й на моїй репутації в потомстві.
Коли герцог і герцогиня бували в Монморансі, у замок іноді приїздив на вечерю пан де Шуазель. Якось він нагодився туди саме тоді, коли я виходив із замку. Заговорили про мене: пан де Люксембурґ розповів мою венеціанську історію з Монтеґю. Шуазель висловив жаль з приводу того, що я залишив таку царину діяльності, і сказав, що, якби я мав бажання знову повернутися до неї, то він охоче посприяв би моєму влаштуванню. Маршал передав мені ці його слова, я був зворушений ними, тим паче, що я не звик, аби міністри приділяли мені так багато уваги, тож якби моє здоров’я дозволяло мені про це думати – хто знає, чи не зробив би я нової дурниці, відкинувши свої попередні рішення. Честолюбство звичайно охоплювало мене лише в ті короткі миті, коли інші мої пристрасті відступали. Але й однієї такої миті вистачило, щоб я знову заплутався. Добрі наміри пана де Шуазеля викликали в мене прихильність до нього, зросла й моя повага до його талантів: про них я міг судити з огляду на дії міністерства, яке він очолював, особливо сімейний договір, здавалося мені, говорив про де Шуазеля як про першорядного державного діяча. А ще більше піднісся він у моїх очах на тлі своїх попередників, а з ними й пані де Помпадур, яку я вважав свого роду першим міністром. Тож коли промайнула чутка, що хтось із них – він чи вона – таки витіснить іншого, мені здавалося, що, бажаючи його перемоги, я бажаю слави самій Франції.
Я ніколи не був прихильником пані де Помпадур, навіть до того, як вона потрапила у фавор, – коли мені траплялось бачити її у пані де Ля Попліньєр і звали її тоді ще пані д’Етіоль. Відтоді мені не подобалося її мовчання стосовно Дідро і всі її вчинки щодо мене, як у зв’язку зі «Святами Раміра» та «Ніжними музами», так і з приводу «Сільського чарівника», що ніколи жодним чином не надали мені тих переваг, які були б відповідними їхньому успіху. Взагалі за будь-яких обставин я завжди переконувався в її небажанні зробити мені хоча б якусь послугу. Втім, це не завадило кавалерові де Лоренці запропонувати мені якимось чином прославити цю жінку, написавши що-небудь на її честь. Ба він навіть натякнув, що я, мовляв, зміг би навіть обернути це собі на користь. Ця його пропозиція мене неабияк обурила, адже мені було добре відомо, хто насправді за цим стоїть, – я знав, що такий нікчема, як цей кавалер, завжди думає і діє тільки за чиїмись намовами. Я дуже погано володію собою, тому, не добираючи висловів, навіть не намагався приховати від нього своє презирство до його пропозиції, так само як не ховав від будь-кого й свою антипатію до фаворитки; і вона, я певен, чудово знала про це. Словом, я бажав перемоги панові де Шуазелю не тільки з природною до нього прихильністю, а ще й не забуваючи про власні інтереси. Перейнятий пошаною до його талантів, ледь знайомий з ним особисто, сповнений вдячності за його добре ставлення до мене й готовність допомогти, а при цьому нічогісінько не знаючи в своїй самотині ні про те, яким він живе життям, ані про його смаки, я наперед сприймав його як месника за все суспільство і за мене самого також. Тож дописуючи тоді «Суспільну угоду», я одним помахом пера дав усім наздогад, що саме думаю про попередніх міністрів, і про того, хто почав їх тепер перевершувати. Саме тоді я й порушив найтвердіше своє правило, а ще не надав значення тому, що, коли хтось хоче в своїй статті когось дуже вже похвалити чи засудити, не називаючи імен, то треба аж так те своє марнославство ретельно прикладати до тих, кого воно стосується, щоб і найхворобливіше самолюбство не змогло спостерегти навіть натяку на двозначність. Це був мов напад якоїсь дурної нерозважливості: мені навіть думки не промайнуло, що хтось може через ті мої слова зайти в облуду! Читачі скоро побачать, чи мав я рацію.