Ця пенсія стала істотною підмогою для Терези і великою полегкістю для мене. Втім, я був дуже далекий від того, щоб особисто користуватися як її доходами, так і всіма подарунками, які вона отримувала. Всім цим вона завжди розпоряджалася сама. Якщо її гроші зберігались у мене, я докладно звітував щодо них, не допускаючи, щоб хоч один льярд був витрачений на наші спільні потреби, навіть коли вона бувала багатшою за мене. «Що моє, те наше, – говорив я їй, – а що твоє, то тільки твоє». Я завжди дотримувався цього правила, яке часто повторював їй. Люди, що мали ницість звинувачувати мене в тому, що я приймав її руками подарунки, від яких відмовлявся, судили про мене по собі і дуже погано знали мене. Я охоче їв би з нею разом хліб, нею зароблений, але ніколи не став би їсти той, який їй дарували. Хай вона сама засвідчить це і тепер і тоді, коли за всіма законами природи переживе мене. На жаль, вона не має ані найменшого уявлення про ощадливість, нічого не береже і дуже багато витрачає – не з марнолюбства чи ласолюбства, а винятково через недбалість. Ніхто не досконалий у цьому світі, і якщо необхідно знайти противагу її чудовим якостям, то хай у неї будуть такі вади, ніж справжні пороки, хоча вади ці й завдавали нам обом ще більше шкоди. Важко уявити собі, які зусилля я докладав, щоб скласти для неї, як колись для матусі, трохи грошей про чорний день. Але всі мої зусилля були марними: ні та, ні та ніколи не погоджувала свої витрати з доходами, і, попри всі мої зусилля, гроші незмінно закінчувались, ледве з’явившись. Хоч як скромно одягалася Тереза, їй ніколи не вистачало пенсії Рея на туалети, і щороку мені доводилося додавати їй на це свої гроші. Ми з нею не створені для того, щоб розбагатіти, але я звичайно не це зараховую до наших нещасть.
Друкування «Суспільної угоди» йшло досить швидко. Не так було з «Емілем», а я чекав його виходу, щоб здійснити план переселення, який я задумав. Дюшен час від часу присилав мені на вибір зразки шрифтів; коли я вибирав, він, замість того щоб починати друкування, присилав мені інші. Коли ми нарешті остаточно домовилися про формат, про шрифт, і в нього вже було кілька аркушів віддруковано, він через одну мою незначну правку в коректурі почав усе знову, і через шість місяців ми були на тому самому місці, що й першого дня. Поки тривали всі ці спроби, я зрозумів, що книга друкується у Франції і в Голландії, і що одночасно готуються два видання. Що я мав робити? Я вже більше не був власником свого рукопису. Я не тільки був непричетний до французького видання, але завжди заперечував проти нього. Та оскільки це видання все-таки мало вийти, хоч і всупереч моєму бажанню, і мало стати зразком для іншого, треба було подивитися коректуру й постежити за тим, щоб мою книгу не зіпсували і не спотворили. А втім, книга друкувалася за ухвалою судді, тож він певною мірою навіть керував цим виданням, дуже часто писав мені з цього приводу і навіть відвідав мене за обставин, про які я зараз розповім.
Поки Дюшен рухався вперед слимаковим ходом, Неольм, якого він затримував, посувався ще повільніше. Йому не присилали аркуші одразу після того, як вони були надруковані. Він убачав недобросовісність у вчинках Дюшена, точніше, у вчинках Гі, який працював за нього, і, бачачи, що договір не виконується, він закидав мене листами, повними скарг і нарікань, але я нічим не міг зарадити йому, оскільки й сам мав усі підстави нарікати і скаржитись. Його друг Герен, що в той час дуже часто зі мною зустрічався, безупинно говорив мені про цю книгу, але завжди досить стримано. Він і знав і не знав, що її друкують у Франції; знав і не знав, що магістратура в це втрутилась. Шкодуючи про те, що ця книга завдасть мені неприємності, він неначе дорікав мені в нерозсудливості, хоча ніколи не говорив, у чому вона полягає. Він постійно лукавив і крутив і, здавалося, говорив тільки для того, щоб змусити мене висловитися. Моя безтурботність тоді була така велика, що я сміявся з його обережності і таємничості, як з поганої звички, засвоєної ним од міністрів і чиновників, кабінети яких він частенько відвідував. Певний, що я чиню з цією книгою цілком правильно, глибоко переконаний, що вона не тільки дістала схвалення та підтримку магістрату, а й навіть справедливо заслужила прихильність міністерства, я радів, що мав мужність зробити корисну справу, і сміявся зі своїх малодушних друзів, які, мабуть, турбувалися про мене.