Я почував себе вмираючим. І дивно, як ці хвилювання не доконали мене остаточно, до такої міри мені страшно було думати, що після смерті пам’ять про мене буде збезчещена в найціннішій і найкращій моїй книзі. Ніколи я так не боявся вмерти, і думаю, що якби я вмер за подібних обставин, то смерть застигла б мене у відчаї. Навіть тепер, коли я бачу, як безперешкодно справджується найчорніша, найстрашніша змова, яка коли-небудь була спрямована проти доброго імені людини, я помру набагато спокійніше, впевнений, що в своїх творах залишив про себе таке свідчення, яке рано чи пізно восторжествує над будь-якими людськими змовами.
Пан де Мальзерб, свідок і повірений моїх тривог, виявив невичерпну сердечну доброту, всіляко мене заспокоюючи. Пані де Люксембурґ сприяла цій добрій справі і декілька разів їздила до Дюшена дізнаватися про хід видання. Нарешті друкування поновилося й пішло швидше, хоча я так ніколи й не дізнався, в чому була причина затримки. Пан де Мальзерб взяв на себе клопіт особисто приїхати до Монморансі, щоб заспокоїти мене; це йому вдалося: моя глибока віра в його прямоту, взявши гору над сум’яттям, що панувало в моїй голові, забезпечила повний успіх його старанням. Побачивши мою тривогу і мою маячню, він, звичайно, визнав, що я гідний співчуття, і пожалів мене. Йому згадалися безупинно повторювані наклепи філософської зграї, що оточувала його. Коли я переселився до Ермітажу, вони, як я вже згадував, стверджували, що я недовго там проживу. Переконавшись, що я стою на своєму, вони почали запевняти, що я роблю це з упертості, з гордості, тому що мені соромно відступитися, але що я вмираю там з нудьги і почуваю себе нещасним. Мальзерб повірив у це і написав мені. Подібна помилка в людині, яку я так поважав, засмутила мене, і я написав йому один за одним чотири листи, в яких пояснив справжні мотиви своєї поведінки, правдиво описав свої смаки і схильності, свій характер і все, що відбувалося в моєму серці. Ці чотири листи, написані відразу начисто, швидко, не відриваючи пера від паперу, і навіть неперечитані, можливо, єдине в моєму житті, що я написав легко, і це досить дивно, якщо зважати на мій хворобливий стан і надзвичайну пригніченість, які я переживав. Відчуваючи, що знемагаю, я стогнав від думки, що залишу в порядних людей таку неправильну думку про себе. У цих чотирьох листах я нашвидку зробив начерки, які мали до деякої міри заповнити відсутність задуманих мною спогадів. Листи сподобалися Мальзербу, і він показав їх у Парижі; в них ніби суть того, що я висловлюю тут детальніше, а тому їх варто зберегти. У моїх паперах можна знайти їхні копії – їх на моє прохання зробив і надіслав мені Мальзерб кілька років по тому.
Чекаючи недалекої смертної години, я засмучувався лише тим, що серед літераторів немає нікого, кому б я міг довірити на збереження свої папери, щоб їх розібрали, коли мене не стане. З часу поїздки до Женеви я перейнявся дружніми почуттями до Мульта. Цей молодий хлопець мені подобався, і я хотів би, щоб саме він прийшов закрити мені очі. Я висловив йому це бажання, і, думаю, він не відмовився б виконати цей обов’язок людинолюбства, якби йому дозволили його справи і сімейні обставини. Позбавлений і цієї втіхи, я хотів принаймні довести йому свою довіру й послав йому «Сповідання віри савойського вікарія», перш ніж ця стаття вийшла в світ. Він був задоволений, але мені здалося, що в своїй відповіді він не поділяв упевненості щодо враження, яке ця річ мала справити на публіку. Він захотів отримати від мене щось інше, чого ні в кого більше немає. Я послав йому «Надгробне слово покійному герцогу Орлеанському», написане для абата д’Арті, але не виголошене, оскільки цей обов’язок несподівано переклали на когось іншого.