Отже, друкування поновилося, тривало і закінчилося досить спокійно з тією дивною особливістю, що для перших двох томів, суворо перевірених, потрібні були нескінченні передруковування сторінок, а два останні томи пропустили без будь-яких зауважень, і їхній зміст не став перешкодою для публікації. У мене була ще одна тривога, і я не можу змовчати про неї. Злякавшись єзуїтів, я потім почав боятися янсеністів і філософів. Ворог усього, що називається партією, змовою, співзмовниками, я ніколи не чекав нічого доброго від людей, що належать до них. З деякого часу кумасі покинули колишнє своє житло і оселилися поряд зі мною, – з їхньої кімнати було чути все, що мовилося в моїй кімнаті і на терасі, а з їхнього саду можна було легко перелізти через невисоку стіну, що відокремлювала його від моєї вежі. Я влаштував у цій вежі свій робочий кабінет, у мене там стояв стіл, завалений коректурами і аркушами «Еміля» та «Суспільної угоди». Я брошурував ці аркуші в міру того, як мені їх присилали, і всі томи були у мене зібрані значно раніше, ніж вони вийшли з друку. Моя неуважність, недбалість, довіра до Мата, в саду якого я усамітнився, приводили до того, що я нерідко забував увечері замкнути свою вежу, а вранці двері до неї були відчинені навстіж. Це нітрохи мене не турбувало б, якби я не помічав деякий безлад у своїх паперах. Помітивши це кілька разів, я став ретельніше замикати вежу. Але замок був поганий, ключ не повертався як слід. Придивившись уважніше, я почав помічати ще більший безлад у паперах, ніж у той час, коли приміщення залишалось відчиненим. Нарешті один з моїх томів зник на день і дві ночі, і я не міг зрозуміти, куди він дівався, а на третій день вранці я знову знайшов його у себе на столі. Ні тоді, ні згодом я не мав підозри ні на Мата, ні на його племінника Дюмулена, оскільки знав, що обидва вони люблять мене, і цілком довіряв їм. Зате я почав менше довіряти кумасям. Я знав, що, хоч вони й були янсеністами, вони підтримували певні стосунки з д’Аламбером і жили в одному будинку з ним. Це викликало в мені деяку тривогу і змусило бути обережнішим. Я забрав на ніч свої папери до спальні і зовсім перестав зустрічатися з цими людьми, дізнавшись до того ж, що вони в кількох будинках показували перший том «Еміля», якого я мав необережність дати їм. Хоча аж до мого від’їзду ми залишалися сусідами, але відтоді я більше не спілкувався з ними.
«Суспільна угода» вийшла місяців за два раніше, ніж «Еміль». Рей, від якого я завжди вимагав, щоб він не ввозив до Франції жодної з моїх книг потай, звернувся до пана де Мальзерба з проханням дозволити ввезти це видання через Руан, куди він відправив його морем. Але Рей не отримав ніякої відповіді. Тюки з книжками кілька місяців пролежали в Руані, а потім їх відіслали йому назад, спробувавши спочатку конфіскувати, але він зчинив такий галас, що їх повернули йому. Деякі цікаві витягли з них в Амстердамі декілька примірників, і книга тихенько пішла по руках. Молеон чув про них, навіть сам дещо бачив і розповів мені про це таким таємничим тоном, що я здивувався і міг би злякатися, якби не був певен, що у мене все законно і мені ні в чому дорікнути, а потім, за допомогою повсякчасного свого правила, зовсім заспокоївся. Я навіть не сумнівався, що пан де Шуазель, і без того до мене прихильний, буде розчулений похвалою, яку я, спонукуваний повагою до нього, допасував у цьому творі, і захистить мене від недоброзичливості пані де Помпадур.
У мене, звичайно, було у той час більше ніж коли-небудь підстав розраховувати на добре ставлення до мене пана де Люксембурґа і на його підтримку в разі потреби, тому що ніколи ще він не давав мені таких частих і таких зворушливих доказів своєї дружби. У великодній приїзд не минало й дня, щоб він не відвідав мене, оскільки мій плачевний стан здоров’я не давав мені змоги бувати в замку. Нарешті, бачачи, як я безперервно страждаю, він умовив мене порадитися з братом Косьмою, послав за ним, сам привів його до мене і мав мужність, рідкісну і похвальну в такому вельможі, бути присутнім під час усієї операції, довгої і болісної. Вона полягала, втім, у простому зондуванні. Але це ще ніколи не вдавалося жодному лікарю, навіть Морану, що брався до цього кілька разів, але завжди безуспішно. У брата Косьми рука виявилась напрочуд легка і вправна; йому вдалося нарешті ввести тоненький зонд, промучивши мене, правда, більш як дві години, протягом яких я намагався стримувати стогони, щоб не краяти чутливого серця доброго маршала. У ході першого огляду братові Косьмі здалося, що він знайшов великий камінь, і він сказав мені про це; але під час другого огляду каменя не виявилось. Дослідивши мене вдруге і втретє так обережно і ретельно, що мені здалося, ніби час тягнеться нескінченно, він заявив, що ніякого каменя немає, але передміхурова залоза затверділа і ненормально збільшена, що сечовий міхур великий і в доброму стані і, нарешті, що я дуже страждатиму, але проживу довго. Якщо його друге пророкування справдиться з такою ж точністю, як і перше, то моїм стражданням ще не скоро прийде кінець.