Через декілька днів маршал отримав листа від абата де Дейя, друга Ґрімма і пані д’Епіне, в якому він повідомляв, за його словами, з достовірного джерела, що парламент діятиме проти мене з якнайбільшою суворістю, і що того дня, який призначить абат, мене візьмуть під варту. Я подумав, що це вигадка гольбахівців; я добре знав, що парламент строго дотримується формальностей. Адже було б цілковитим порушенням усіх правил почати з арешту, не встановивши юридично, чи визнаю я цю книгу і чи справді я її автор. «Тільки для злочинів проти суспільної безпеки, – сказав я пані де Буффлер, – досить простої вказівки, щоб обвинуваченого заарештували через побоювання, як би він не втік від правосуддя. Але коли мають намір покарати за таку провину, як моя, що заслуговує на почесті і нагороди, то нападають на книгу і всіляко уникають переслідувати автора». Вона відповіла мені на це тонким поясненням, яке я вже забув, доводячи, що мене з ласки хочуть заарештувати, замість того щоб викликати до суду. Наступного дня я одержав листа від Гі, який повідомляв мене, що він був того самого дня у прокурора судової палати і бачив у нього на письмовому столі чернетку обвинувального акта проти «Еміля» і його автора. Візьміть до уваги, що цей самий Гі був помічником Дюшена, який видавав цю книгу, будучи цілком спокійний за себе, він з милосердя повідомляв цю новину авторові! Можна уявити собі, як це здалося мені правдоподібним! Так просто, так природно, щоб книговидавець, покликаний до прокурора судової палати, спокійнісінько читав документи і чернетки, розкидані на столі цього чиновника! Пані де Буффлер та інші також це потвердили. Мені довелося почути стільки нісенітниць, що я ладний був подумати, ніби всі збожеволіли.
Відчуваючи, що тут криється якась таємниця, про яку мені не хочуть говорити, я спокійно чекав на подію, впевнений у своїй правоті і невинності в усій цій справі: хоч яке б переслідування мене не спіткало, я був дуже щасливий, що сподобився честі постраждати за правду. Я не тільки не боявся і не намагався ховатися, але щодня відвідував замок, а після полудня робив свою звичайну прогулянку. 8 червня, напередодні виходу постанови про мій арешт, я пішов прогулятися з двома професорами-ораторіанцями, отцем Аламаненом і отцем Мандаром. Ми прихопили з собою закуску і, влаштувавши привал у Шампо, з’їли її з великим апетитом. Ми забули взяти склянки і замінили їх житніми соломинками, через які потягували вино просто з пляшки, хизуючись один перед одним товщиною своїх соломинок і змагаючись у тому, хто більше висмокче вина. Ніколи в житті мені не було так весело.
Я вже розповідав про те, як у молодих літах нажив собі безсоння. Відтоді я звик читати вечорами в ліжку доти, поки почнуть злипатися очі. Тоді я гасив свічку і намагався забутися сном, але завжди ненадовго. Зазвичай я читав Біблію, і таким чином я прочитав її від початку до кінця принаймні п’ять чи шість разів. Цього вечора мені не спалося довше, ніж завжди, я читав довго і прочитав усю книгу, де в кінці мовиться про Левита з Єфремових гір, якщо не помиляюся, це Книга Суддів, бо звідтоді я більше її не перечитував. Ця історія справила на мене сильне враження і ввижалася мені навіть уві сні, як раптом я прокинувся від стуку в двері. Увійшла Тереза зі свічкою в руках, за нею – Ля Рош. Побачивши, що я швидко підхопився і сів на ліжку, він промовив: «Не лякайтеся, мене прислала до вас пані маршалова з листом від принца де Конті». Справді, в листі герцогині Люксембурзької я знайшов лист, який принц прислав їй з нарочним. Принц повідомляв, що, незважаючи на всі його зусилля, до мене вирішено вжити найсуворіших заходів. «Збудження набуло надзвичайних розмірів, – писав він. – Удар відвернути неможливо, двір вимагає цього, парламент хоче. О сьомій годині ранку вийде постанова про арешт, і негайно ж пошлють схопити його. Я добився, щоб за ним не було погоні, якщо він виїде. Але якщо він залишиться, його заарештують». Ля Рош благав мене від імені пані маршалової встати й піти до неї для наради. Була друга година ночі, вона тільки що лягла. «Вона чекає вас, – додав він, – і не хоче заснути, не побачившись з вами». Я поспіхом одягнувся і помчав до неї.
Вона здалася мені схвильованою. Це було вперше, і її збентеження мене розчулило. Заскочений зненацька, серед ночі, я й сам розхвилювався, але, побачивши її, забув про себе і думав тільки про неї і про ту сумну роль, яку їй доведеться зіграти, якщо я дам себе заарештувати. Я знав, що у мене вистачить мужності говорити тільки правду, хоч як би це було для мене невигідно, навіть згубно. Але знав і те, що мені забракне притомності духу, достатньої спритності, а може, й достатньої твердості, щоб у жодному разі її не скомпрометувати, якщо мене візьмуть на допит з тортурами. Це спонукало мене пожертвувати своєю славою ради її спокою і зробити для неї те, чого я ні за яких умов не зробив би для себе. Як тільки моє рішення було ухвалене, я оголосив його їй, не бажаючи зменшувати значення своєї жертви вимогою плати за неї. Я певен, що вона не помилилася щодо моїх міркувань, але вона не сказала мені жодного слова, яке давало б зрозуміти, що вона їх зрозуміла. Я був так вражений цією байдужістю, що подумав, чи не відмовитися мені, та цієї миті увійшов маршал, а за кілька хвилин приїхала з Парижа пані де Буффлер. Вони зробили те, що мала зробити пані де Люксембурґ. Я піддався на їхні лестощі. Мені стало соромно відступати, і мова йшла тільки про те, куди і коли мені виїхати. Пан де Люксембурґ запропонував мені залишитися на декілька днів у нього інкогніто, щоб спокійно все обговорити і вжити потрібних заходів. Я не погодився на це. Я не хотів ніде переховуватись і вважав за краще виїхати того ж дня.