Це заняття допомагало мені зносити беззмістовне базікання і проводити час без нудьги у сусідок, серед яких були досить милі і не без розуму. Одна з них, Ізабель д’Івернуа, дочка невшательського прокурора судової палати, здалася мені гідною того, щоб зав’язати з нею особливу дружбу, що стала їй у пригоді внаслідок моїх корисних порад і послуг, які я зробив їй за важливих обставин. Тепер, ставши гідною і доброчесною матір’ю родини, вона, мабуть, зобов’язана мені своєю розсудливістю, чоловіком, своїм життям і щастям. А я, зі свого боку, зобов’язаний їй найсолодшими втіхами, особливо протягом дуже сумної зими, коли вона, в розпалі моїх хвороб і засмучень, проводила зі мною і Терезою довгі вечори, що здавалися нам дуже короткими завдяки чарівності її розуму і взаємним виявам сердечних почуттів. Вона називала мене татусем, а я її – дочкою, і я певен, що ці імена, якими ми все ще величаємо одне одного, завжди будуть їй так само дорогі, як і мені. Бажаючи, щоб мої шнурки на що-небудь придалися, я дарував їх своїм юним приятелькам на весілля з умовою, щоб вони самі годували своїх дітей. Її старша сестра отримала шнурок і виправдала подарунок. Ізабель також отримала і заслужила його не менше своїми добрими намірами, але на її волю не випало щастя виконати цю умову. Посилаючи їм ці шнурки, я написав обом листи, і перший з них облетів увесь світ, а другий не мав такого блискучого успіху: дружба не виявляється так галасливо.
Серед знайомств, що зав’язалися в мене по сусідству і про які не говоритиму детально, я мушу згадати знайомство з полковником Пюрі, власником будинку на горі, куди він приїжджав щоліта. Я не прагнув до зближення з ним, знаючи, що він мав лиху репутацію при дворі, а мілорд маршал і взагалі знатися з ним не хоче. А проте, після того як він одного разу сам завітав до мене і тримався дуже люб’язно, довелося й мені піти до нього з візитом. Так відбулося наше знайомство, і ми іноді обідали один в одного. Я познайомився у нього з паном Дю Пейру, з яким згодом так близько подружився, що не можу не розповісти про нього.
Дю Пейру був американцем, сином одного суринамського командира, заступник якого, пан Ле Шамбр’є, родом з Невшателя, одружився з його вдовою. Овдовівши повторно, пані Ле Шамбр’є оселилася на батьківщині свого другого чоловіка. Дю Пейру, єдиний син, дуже багатий і не обійдений материнською любов’ю, був вихований досить ретельно, і освіта пішла йому на користь. Він здобув багато напівзнань, деякий смак до мистецтва і особливо гордився тим, що розвинув свій розум. Його голландська зовнішність, холодна і філософська, смаглявий колір обличчя, мовчазний і потайливий характер вельми сприяли цій думці. Він був глухий і страждав на подагру, попри свою молодість. Це надавало всім його рухам статечності, поважності, і хоч він любив посперечатися, іноді навіть дуже затягуючи суперечку, загалом він говорив мало, тому що погано чув. Усі ці зовнішні дані імпонували мені. Я говорив собі: ось мислитель, мудра людина, яке щастя було б мати такого друга. Остаточно підкорило мене те, що він охоче розмовляв зі мною, але ніколи при цьому не висловлював мені ніяких компліментів. Він мало говорив зі мною про мене, про мої книги, ще менше про себе самого; він умів мислити, і все, що він говорив, було не позбавлене здорового глузду. Ця розсудливість і безсторонність привернули мене. Розум його не був такий піднесений і тонкий, як у мілорда маршала, але простотою вдачі він нагадував його. Я не захоплювався ним, але почував до нього прихильність, повагу, і потроху ця повага перейшла в дружбу. З ним я абсолютно забув про те заперечення, яке зробив колись баронові Гольбаху, що той дуже багатий; здається, я помилявся. Досвід навчив мене сумніватися в тому, що людина, яка володіє великими статками, може щиро любити мої принципи та їх автора.
Досить довгий час я рідко бачив Дю Пейру, бо не бував у Невшателі, де він жив, а він тільки раз на рік приїжджав у гори до полковника Пюрі. Чому ж я не бував у Невшателі? Через легковажність, про яку я не повинен змовчати.