Хоч я й перебував під захистом прусського короля і мілорда маршала і спочатку мені вдалося уникнути переслідувань у своєму притулку, але я не був позбавлений ремствувань місцевої публіки, членів міського правління і пасторів. Після прикладу, даного Францією, вважалося поганим тоном не завдати мені бодай якоїсь образи, адже не наслідувати моїх переслідувачів означало не схвалювати їх поведінки. Духівництво Невшателя, тобто спілка пасторів цього міста, дало перший поштовх, спробувавши підбурити проти мене міську раду. Коли ця спроба не вдалася, пастори звернулися до голови міського суду, який негайно заборонив мою книгу, при кожній добрій нагоді поводився зі мною не надто люб’язно, давав зрозуміти і навіть говорив мені, що коли мені здумається оселитися в місті, мене в ньому ніхто не потерпить. Вони наповнювали свою місцеву газетку всілякими непристойностями і банальним ханжеством, які хоч і викликали посмішки розумних людей, а проте збуджували народ і настроювали його проти мене. Все це не заважало їм голосно заявляти, що я мушу бути їм вельми вдячний за надзвичайну ласку, яку вони мені роблять, дозволяючи жити в Мотьє, де вони насправді не мали ніякої влади. Вони охоче почали б відмірювати мені повітря кухлями – за умови, щоб я платив за нього якомога дорожче. Вони хотіли, щоб я вважав себе зобов’язаним їм за те заступництво, яке король виявляв мені всупереч їм і яке вони ж наполегливо прагнули в мене відібрати. Нарешті, бачачи безуспішність своїх підступів, завдавши мені всієї можливої для них шкоди і знеславивши мене всіма доступними їм способами, вони перетворили на заслугу власне безсилля і стали запевняти мене, що тільки з їх доброї ласки мене й терплять у цій країні. Я мав би розсміятися їм в лице, та я був такий дурний, що образився і малодушно відмовлявся бувати в Невшателі. Я не з’являвся там близько двох років, хоча було забагато честі звертати увагу на вчинки таких людей: вони не можуть відповідати ні за добрі, ні за погані свої справи, тому що діють несамохіть. До того ж люди некультурні і неосвічені, готові схилятися тільки перед впливовістю, владою і грошима, далекі навіть від думки, що мають які-небудь обов’язки щодо талантів і що ображати їх ганебно.
Один сільський мер, усунений з посади за хабарництво, говорив лейтенанту Валь-де-Траверу, чоловікові моєї Ізабели: «Кажуть, ніби цей Руссо дуже розумний, приведи-но його до мене, щоб я переконався, чи правда це». Звичайно, незадоволеність людини, що вдається до подібного тону, не повинна дратувати тих, на кого її спрямовано.
Судячи з того, як поставилися до мене в Парижі, Женеві, Берні й Невшателі, я чекав, що й наш парафіяльний пастор буде до мене не набагато привітніший. Одначе мене йому відрекомендувала пані Буа де ля Тур, і він зустрів мене дуже люб’язно. Але в цій країні, де лестять усім без розбору, люб’язне поводження нічого не означає. Тим часом після свого урочистого прилучення до Реформатської церкви, живучи у протестантській країні, я не міг, не порушуючи своїх обітниць і громадянського обов’язку, нехтувати публічним сповіданням віри, яку я визнав. Тому я відвідував богослужіння. Але я боявся, як би мене не принизили відмовою, коли я підійду до причастя. Після того галасу, який зчинили в женевській раді і серед невшательського духівництва, важко було сподіватися, що місцевий пастор погодиться спокійно причастити мене в своїй церкві. І ось, бачачи, що наближається час причастя, я вирішив написати панові де Монмоллену (так звали пастора), щоб висловити йому свою щирість і заявити, що я завжди належав серцем до Протестантської церкви. У той самий час я додав: щоб уникнути суперечок про віру, не хочу вдаватися в жодні приватні пояснення з приводу догматів. Гадаючи, що тепер усе гаразд, я заспокоївся, не сумніваючись, що пан де Монмоллен не допустить мене до причастя без попередньої розмови, від якої я ухилився, і, таким чином, усе буде скінчено без будь-якої провини з мого боку. Та ба: зовсім несподівано прийшов до мене пан де Монмоллен і сказав, що він не тільки допускає мене до причастя на запропонованій мною умові, а й, більше того, і він, і його старійшини вважають для себе за честь мати мене в своїй пастві. Ніколи в житті не був я такий уражений і такий утішений. Життя у вічній самотності на землі здавалося мені дуже сумною долею, особливо в нещасті. Серед стількох гонінь і переслідувань я переживав невимовну радість від думки, що можу сказати собі: «Я серед братів!» І я пішов до причастя з таким сердечним хвилюванням і з такими сльозами розчулення, які були, можливо, найбажанішим приготуванням до цього таїнства в очах Божих.