Напередодні призначеного дня я знав свою промову напам’ять і проказував її не затинаючись. Усю ніч я подумки повторював її, а вранці вже нічого не пам’ятав. Я уявляв, що вже стою перед високим зібранням, бентежуся, в голові паморочиться, язик заплітається, – одне слово, майже тієї самої хвилини, коли час було виходити, я остаточно занепав духом, залишився вдома і вирішив написати до консисторії, похапцем виклавши причини, через які я не зміг прийти, і посилаючись на свій недуг, який і справді, зважаючи на тодішній мій стан, не дозволив би мені витримати засідання до кінця.
Пастор, спантеличений моїм листом, відклав справу до наступного засідання, а тим часом і особисто, і через своїх прихильників намагався всіляко спокусити тих старійшин, які слухалися не його обмов, а голосу своєї совісті і висловлювали думку, відмінну від думки духівництва і його власної. Але хоч як переконливо повинні були впливати на людей цього ґатунку аргументи пастора, добуті ним з-під поли, йому вдалося схилити на свій бік лише двох чи трьох, уже заздалегідь йому відданих і прозваних його тінню. Королівський чиновник і полковник Пюрі, що взяв гарячу участь у цій справі, утримали решту в межах їх обов’язку, і коли цей Монмоллен заговорив про моє відлучення, консисторія більшістю голосів відмовила йому у своїй згоді. Тоді він звернувся до останнього засобу: вирішив збунтувати простолюд. Він відкрито взявся до діла разом зі своїми прихильниками та деякими з громадян і діяв з таким успіхом, що, незважаючи на численні і грізні рескрипти короля і незважаючи на всі розпорядження державної ради, я змушений був покинути цю країну, щоб не наражати на небезпеку життя королівського чиновника, якого могли вбити за те, що він захищав мене.
У мене залишився такий невиразний спогад про всю цю справу, що я не в змозі дати ніякого ладу, ніякого зв’язку думкам, що виникають у мене у голові, і можу тільки передавати їх уривчасто й окремо у тому вигляді, в якому вони спливають у моїй пам’яті. Пригадую, що з духівництвом велися якісь перемови, у яких Монмоллен був посередником. Він запевняв, що існують побоювання, як би мої книги не порушили спокою в країні, щоб таким чином позбавити мене можливості вільно писати. Він дав мені зрозуміти, що, коли я пообіцяю не брати більше до рук пера, то на минуле дивитимуться крізь пальці. Я вже дав таку обіцянку самому собі і без вагань дав її духівництву, але тільки умовно і лише щодо релігійних питань. Монмоллен умудрився отримати від мене цю заяву у двох примірниках, зажадавши внести до неї деякі зміни. Оскільки мою умову духівництво відхилило, я захотів отримати свою заяву назад. Монмоллен повернув мені один примірник, а другий залишив у себе, запевняючи, що загубив його. Після цього народ, відкрито підбурюваний пасторами, поглумився з королівських рескриптів, з наказів державної ради і не бажав їх визнавати.
У церквах мене громили з кафедри, називали антихристом, а в полі переслідували як перевертня. Мій вірменський одяг був для натовпу як пізнавальний знак. Я болісно відчував цю незручність, але зняти його саме тепер мені здавалося легкодухістю. Я не міг на це зважитися і спокійно розгулював країною у своєму каптані і хутряній шапці, не боячись тюкання натовпу і каменів, що іноді летіли в мене. Не раз, проходячи повз будинки, я чув, як їхні мешканці говорили: «Дайте-но мені рушницю, я пущу йому кулю вслід». Я не прискорював ходу, і це ще дужче дратувало їх; але вони завжди обмежувалися лише погрозами, принаймні щодо вогнепальної зброї.
Під час цих хвилювань мені все ж таки двічі вдалося пережити велике задоволення, до якого я був особливо чутливий. Перше полягало в тому, що я зміг висловити свою вдячність через посередництво мілорда маршала. Всі чесні люди в Невшателі, обурені ставленням до мене і підступами, жертвою яких я став, з огидою ставилися до пасторів, добре розуміючи, що вони підкоряються чужоземному впливу і є лише прибічниками інших людей, які ховаються за їхніми спинами і змушують їх діяти замість себе. До того ж вони побоювались, як би мій приклад не спричинився до встановлення справжньої інквізиції. Судді, а надто пан Мерон, що змінив на посаді генерального прокурора пана д’Івернуа, робили все від них залежне, щоб захистити мене. Полковник Пюрі, хоч і приватна особа, зробив ще більше і з кращим успіхом. Це він знайшов засіб змусити Монмоллена сидіти в його консисторії і вказав старійшинам на їхні обов’язки. Маючи певний вплив, він спрямував його на те, щоб придушити бунт, але владі грошей і вина він міг протиставити лише владу закону, справедливості і розуму. Шанси були нерівні, і щодо цього Монмоллен восторжествував над ним. Але, зворушений його піклуванням і старанністю, я хотів відплатити послугою за послугу і якось розквитатися з ним. Я знав, що він дуже хотів отримати місце державного радника, але оскільки він погано заявив про себе у справі пастора Петіп’єра, то відпав від ласки як короля, так і губернатора. Я все-таки ризикнув поклопотатися про нього перед мілордом маршалом, і так вдало, що всупереч всім очікуванням він дуже скоро дістав призначення від короля. Так доля, що завжди мене то підносила, то принижувала, кидала й далі мене з однієї крайності в іншу, і тоді як простолюд закидав мене брудом, я призначав державного радника.