Час повернутися до моєї катастрофи в Мотьє і до мого від’їзду з Валь-де-Травера, після двох з половиною років перебування там і восьми місяців найжахливіших переслідувань, які я зносив з непохитним терпінням. Я не в змозі виразно згадати подробиці цього неприємного часу, але їх можна знайти в повідомленні Дю Пейру, про яке я розкажу згодом.
Відколи пані де Верделен поїхала, розворушення посилилося ще більше. Незважаючи на кількаразові рескрипти короля, попри розпорядження державної ради та всі зусилля каштеляна і місцевих суддів, народ вважав мене справжнім антихристом і, бачачи, що самим тільки галасом мене не здолати, вирішив, очевидно, діяти рішуче. Під час прогулянок на дорогах поряд мене звідкись раптом починало падати каміння, щоправда, поки що його кидали здалеку, не поціляючи в мене. Нарешті в ніч проти ярмарку в Мотьє, який звичайно буває на початку вересня, я зазнав нападу просто в домі, де жив, ще й наразив на небезпеку життя всіх його мешканців.
Опівночі я почув сильний гуркіт. Він долинав із галереї у верхній частині задньої стіни будинку. Від граду каміння, що сипалося у вікно та двері цієї галереї, зчинилася така гуркотнеча, що мій собака, який до цього мирно собі там спав, спочатку був загавкав, але з переляку замовк, забився в куток і почав гризти та дряпати дошки підлоги, намагаючись утекти. Почувши той гармидер, я підвівся з постелі, хотів вийти зі спальні до кухні, аж раптом камінь, кинутий очевидно дужою рукою, пролетів через кухню, розбивши шибки, вдарив об двері моєї кімнати так, що вони хряснули, і впав біля мого ліжка. Він був би поцілив мені в живіт, якби я встав на секунду раніше. Я думав, що бучу збили, щоб підняти мене з постелі, а камінь кинули для такого собі привітання. Я притьмом побіг до кухні, де побачив Терезу, яка вже так само схопилася і поспішала до мене, тремтячи зі страху. Ми притислися до стіни, подалі од вікна, щоб ухилитися від каміння і порадитися, що нам краще зробити, адже вийти з дому, щоб покликати на допомогу, було неможливо – нас би повбивали та й годі. На щастя, служниця одного дідуся, що мешкав поверхом нижче, теж прокинулася від цього шарварку й побігла по каштеляна, будинок якого був поряд з нашим. Той зараз схопився з постелі, поспішно накинув халат і негайно прийшов зі сторожею, яка, оскільки був ярмарок, робила нічний обхід і саме нагодилася. Розгром, який каштелян узрів у нашому домі, справив на нього таке гнітюче враження, що він збліднув, а побачивши каміння, яким була всіяна галерея, вигукнув: «Господи! Та тут справжня каменоломня!». Оглянувши нижній поверх, виявили: виважено двері, що вели на маленький задвірок: очевидно, хтось намагався вдертися в дім через галерею. Почали розслідувати, чому ж саме сторожа не помітила й не завадила заколоту, і виявилося, що мешканці Мотьє цього разу неодмінно побажали вартувати саме цієї ночі поза всякою чергою, хоча це мусило робити інше село. Назавтра каштелян надіслав рапорт державній раді, а звідти за два дні було наказано розслідувати справу, пообіцявши нагороду й дотримання таємниці тим, хто вкаже винних, а тим часом він звелів приставити на ніч королівським коштом варту до мого будинку і так само до суміжного з ним будинку каштеляна.