Слід сказати, що це побоювання недовго було безпідставним. У той час, коли я цього чекав найменше, прийшов лист із Нідау від окружного начальника, до округу якого належав острів Сен-П’єр. У цьому листі від імені їх превосходительств він передавав мені наказ покинути острів та їхні володіння. Мені здалося, що це поганий сон. Справді, не могло бути нічого більш протиприродного, безглуздого, несподіваного, ніж подібний наказ: досі я вважав свої передчуття радше хвилюванням людини, наляканої нещастями, ніж пророкуванням, що мало бодай якусь підставу. Заходи, яких я вжив задля того, щоб забезпечити мовчазне схвалення правителя, спокій, з яким мені дозволили влаштуватися на новому місці, відвідини кількох мешканців Берна і навіть самого судді, їхнє, здавалося б, уважливе і дружнє ставлення до мене, сувора пора року, коли виганяти хвору людину просто жорстоко, – усе це давало мені, та й багатьом іншим людям, підстави думати, що в цьому наказі було якесь непорозуміння, і що якісь зловмисники свідомо обрали час збирання винограду і перерви в засіданнях сенату, щоб нагло завдати мені цього удару.
Я би міг одразу поїхати звідти, скорившись голосу свого справедливого обурення. Але куди? Куди їхати на початку зими, без мети, без підготовки, без провідника, без екіпажа? Чи ж я мусив покидати все напризволяще: свої папери, речі, всі свої справи? Щоб про все це поклопотатися, мені потрібен був час, проте в наказі не було зазначено, чи він мені відведений для цього. Під впливом безперервних нещасть мужність моя чимдалі слабнула. Вперше я відчув, що моя природжена гордість не витримала гніту необхідності, і, хоч як протестувала моя душа, все ж я був змушений принизитися до прохання про відстрочення. Я звернувся до пана Ґраффенріда, який надіслав мені цей наказ, попросивши його поклопотатися за мене. З його листа було видно, що сам він засуджує наказ, про який, на превеликий жаль, мусив мене повідомити. Вислови співчуття і поваги, яких було багато в цьому листі, здалися мені таким собі делікатним запрошенням розкрити йому своє серце, що я й зробив. Я не мав сумніву в тому, що мій лист розплющить очі цим несправедливим людям на їхнє варварство, і якщо жорстокий наказ і не буде скасовано, то мені хоча б нададуть достатнє відстрочення, – можливо, навіть цілу зиму – щоб я зміг приготуватися до від’їзду й обрати собі притулок.
Очікуючи на відповідь, я обмірковував своє становище і роздумував про те, як би знайти з нього вихід. Та хоч як я мудрував, кругом виникали самі тільки труднощі. Пригнічений горем, я вдався в журбу, здоров’я моє одразу занепало, безнадія охопила душу, і я вже не в змозі був дійти бодай якогось розумного рішення. Я розумів, що не маю куди податися, бо який би притулок я для себе не знайшов, мене однаково буде вигнано звідти будь-яким з двох способів: або за допомогою таємних підступів скаламутять народ, підбуривши простолюд проти мене, або відкрито виженуть, не давши собі труду навіть пояснити мені причини вигнання. Отже, я не міг розраховувати на жодний надійний притулок, – у будь-якому разі його потрібно було б шукати далі, ніж дозволяли мені мої сили і пора року. Все це знову наводило мене на ті роздуми, якими я нещодавно був перейнятий, і я насмілився побажати, ба навіть запропонувати: хай краще мене засудять до вічної неволі, ніж змушуватимуть і далі безупинно поневірятися світами, виганяючи з усіх притулків, які я тільки знайду для себе. Після того, як я написав листа панові Ґраффенріду, минуло два дні, і я написав другого листа, в якому просив його передати їх превосходительствам таку мою пропозицію.