Величезні витрати, утома, ризикованість такої подорожі змушували мене наперед передбачити і добре зважити всі пов’язані з нею труднощі. Думка про те, що я в моєму віці врешті-решт залишуся сам, не маючи на що жити, і далеко від знайомих, у цілковитій залежності від цього дикого і жорстокого народу, яким мені описував його Дастьє, спонукала мене ретельно обдумати цей крок, перш ніж наважитися на нього. Я гаряче бажав зустрічі з Буттафоко, на яку він давав мені підстави сподіватися, і чекав її результату, перш ніж дійти остаточного рішення.
Поки я вагався, почалися переслідування в Мотьє, що змусили мене виїхати звідти. Я не був підготовлений до тривалої подорожі, особливо до подорожі на Корсику. Чекаючи на лист від Буттафоко, я влаштувався на острові Сен-П’єр, звідки мене було вигнано з настанням зими, як я вже розповідав. Укриті снігом Альпи робили тоді для мене це переселення нездійсненним, особливо за тієї поспішності, як мені наказували. Правда й те, що безглуздість подібного розпорядження робила його нездійсненним: у цій оточеній водами самоті, маючи в своєму розпорядженні одну тільки добу від часу оголошення наказу, щоб зібратися в дорогу і підшукати човни та екіпажі для від’їзду з острова і з усієї території, – хай би я навіть мав крила, – і тоді мені було б нелегко виконати наказ. Я написав про це судді в Нідау, відповідаючи на його лист, і поспішив покинути цей край несправедливості. Так мені довелося відмовитися від свого улюбленого проекту. А далі, охоплений відчаєм і тому не здатний до будь-якої справи, я нарешті наважився скористатися запрошенням мілорда маршала і вирушити до Берліна, залишивши Терезу зимувати на острові Сен-П’єр з моїми речами й книгами і передавши свої папери на зберігання панові Дю Пейру. Я так поспішав, що вже назавтра вранці поїхав з острова і прибув до Б’єна ще до полудня. І тут моя подорож мало не закінчилася через випадковість, про яку варто розповісти.
Як тільки рознеслася поголоска, що мені наказано залишити мій притулок, до мене ринув цілий потік відвідувачів з довколишніх місцевостей, найбільше бернців. Вони, всі як один запобігаючи переді мною, улещували мене, заспокоювали, облудно запевняючи, що, мовляв, це мої вороги, скориставшись канікулами і перервою в засіданнях парламенту, склали цей наказ, що зганьбив, за їх словами, усю без винятку Раду двохсот. У цій зграї утішників було кілька з Б’єна, маленького вільного містечка, вкрапленого в бернські володіння, і, між іншим, один юнак на прізвище Вільдремет, представник першої і найбільш авторитетної родини в цьому містечку. Отож цей Вільдремет гаряче переконував мене від імені своїх співгромадян обрати собі за притулок саме їхнє місто, всіляко запевняючи, що вони вельми раді будуть прийняти мене у себе, а також матимуть за честь створити мені такі умови, що я неодмінно забуду про всі ті переслідування, яких зазнав, і що там я буду убезпечений від будь-якого впливу бернців, адже Б’єн – вільне місто, де не діють будь-які чужі закони, отже, всі громадяни одностайно вирішили не йти за чужими намовами, які б могли зашкодити мені. Побачивши, що я непохитно тримаюсь на своєму, Вільдремет покликав на допомогу ще кількох осіб як з Б’єна та його околиць, так і з самого Берна, а з ними – й того самого Кіршберґера, про якого я вже говорив, – який хотів зустрітися зі мною від того часу, як я приїхав до Швейцарії, і зацікавив мене своїми талантами і принципами.
Але ще більш несподіваними і вагомими були наполягання пана Бартеса, секретаря французького посольства. Прийшовши до мене разом з Вільдреметом, він притьмом переконував мене зголоситися на запрошення останнього і здивував мене своєю пильною, зворушливою участю. Я зовсім не знав Бартеса, проте відчував у його словах палке дружнє завзяття і бачив, що він справді щиро бажає переконати мене влаштуватися саме в Б’єні. Він надзвичайно красномовно розхвалював мені це місто і його мешканців, з якими, за його словами, був тісно пов’язаний, і навіть кілька разів назвав їх своїми покровителями і батьками.