Усі ті міркування, які я щодо цього мав досі, після втручання Бартеса розвіялися. Я завжди підозрював, що таємним винуватцем усіх переслідувань, яких я зазнав у Швейцарії, був де Шуазель. Поведінка французького резидента в Женеві і посланника в Солотурні тільки підтверджувала ці підозри. Я бачив, що Франція таємно впливала на все, що сталося зі мною в Берні, Женеві, Невшателі, і вважав, що у Франції в мене є тільки один впливовий ворог – герцог де Шуазель. Я не знав, що й думати про відвідини Бартеса і його таку жваву участь зараз, коли важилася моя доля! Гоніння ще не зруйнували остаточно моєї довірливості, а досвід досі не навчив мене всюди бачити підступи під машкарою доброчесності. Здивований, я намагався зрозуміти причини цієї доброзичливості з боку Бартеса; я не був аж такий дурний, щоб думати, ніби він зробив це з власної волі. Я бачив усю відверту показовість і вдавану ласкавість, що свідчили про якусь приховану мету. Досі я ніколи не помічав, щоб хтось із цих залежних дрібних чиновників був здатний на ту великодушну заповзятливість, що нерідко зворушувала мене в людині, яка обіймала подібну посаду.
Колись я зустрічався в будинку пана де Люксембурґа з кавалером де Ботвілем, і той ставився до мене якоюсь мірою доброзичливо. Відколи його призначено посланником, я кілька разів мав змогу переконатися в тому, що він не забув мене, навіть більше – запрошував приїхати до нього в Солотурн. Це запрошення, хоч я туди й не поїхав, надзвичайно зворушило мене, адже я не звик до подібного привітного ставлення з боку людей, які обіймають такі високі посади. Тому я вирішив, що де Ботвіль, змушений дотримуватися інструкцій, які він мав у всьому, що стосувалося женевських справ, та все ж співчуваючи мені в моїх лихах, зберіг для мене особистими стараннями цей притулок у Б’єні, щоб я міг спокійно жити там під його заступництвом. Я був вдячний йому за цю увагу, хоча й не збирався скористатися його пропозицією, бо вже остаточно зважився на подорож до Берліна і з нетерпінням чекав тієї хвилини, коли приїду до мілорда маршала, адже був твердо тоді переконаний, що тільки біля нього матиму нарешті справжній спокій і гарантоване щастя.
Коли я від’їжджав з острова, Кіршберґер супроводжував мене до Б’єна. Там я зустрів Вільдремета і ще кількох інших б’єнців, які чекали мене на пристані. Ми всі разом пообідали в готелі. Тут моєю першою турботою було замовити екіпаж: я хотів їхати наступного ранку. За обідом ці добродії знову взялися мене упрошувати, щоб я залишився серед них, – і то так палко, з такими зворушливими умовляннями, що, незважаючи на всі мої рішення, серце моє, яке ніколи не вміло опиратися лагідному ставленню, розчулилося. А вони, побачивши мої вагання, напосіли так, що я нарешті дав їм перемогти себе, погодившись залишитися в Б’єні ще на якийсь час, хоча б до наступної весни.
Вільдремет зараз підшукав мені помешкання, на всі лади розхвалюючи мені як знахідку погану кімнатку на четвертому поверсі з вікнами на задвірок, де погляд мій тішила виставка смердючих шкур якогось чинбаря. Хазяїном помешкання був маленький чоловічок, паскудний з вигляду, з хитрою, лукавою фізіономією, а вже назавтра я дізнався, що він до того ж гульвіса, картяр, і про нього в кварталі вельми погана слава. Він не мав ані дружини, ані дітей, ані прислуги. Тож відтепер я цілими днями змушений буду сумно сидіти, зачинившись у своїй самотній кімнаті. Так сталося, що в найрадіснішій у світі країні мені було створено такі нестерпні умови, що я міг за кілька днів просто померти від тяжкої журби. Хоча мене й переконували в тому, що городяни, мовляв, усі як один бажають прихистити мене в цьому місті, я, буваючи на вулицях, не помітив у їхньому ставленні до мене нічого люб’язного і нічого привітного – в їхніх поглядах. Та, попри все це, я таки твердо вирішив залишитися, аж раптом дізнався, побачив і зрозумів уже наступного дня, що в місті відбувається якийсь страшний заколот у настроях, і все це – через мене. Якісь послужливі особи зараз же прийшли до мене, люб’язно попередивши, що вже завтра мені оголосять – і то за всією суворістю – наказ невідкладно покинути державу, тобто їхнє місто. Я не мав з ким радитися: всі мої доброзичливці десь поділися, ті, хто вмовляв мене залишитися, повтікали: Вільдремет зник, про Бартеса нічого не було чути, і судячи з того, що відбувалося довкола, його рекомендація, здається, не допомогла мені запобігти ласки його покровителів і батьків, про яких він нещодавно так багато розводився. Утім, такий собі пан де Во-Травер, бернець, власник гарного будинку поблизу міста, запропонував мені притулок, сподіваючись, що там я, як він сказав, зможу уникнути побиття камінням. Але ця перевага здалася мені недостатньо привабливою, і я не спокусився нею, щоб далі продовжувати своє перебування серед такого гостинного народу.