Цей батько Катон познайомився з матусею у маркіза д’Антремона. Він почув про наші концерти і захотів сам у них взяти участь; він здійснив своє бажання, і за його сприяння наші концерти стали блискучими. Ми з ним дуже швидко здружилися завдяки спільному захопленню музикою, яке як у одного, так і у другого перейшло в справжню пристрасть, з тією лише різницею, що він був справжнім музикантом, а я тільки перодряпом. З Канава та абатом Пале ми йшли займатися музикою до його кімнати, а іноді, у свята, грали і на його органі. Ми частенько обідали в нього, оскільки він відзначався дивними для ченця гостинністю, щедрістю і чутливістю без грубості. У дні наших концертів він вечеряв у матусі. Ці вечері були дуже веселі, дуже приємні: велися цікаві розмови, співалися дуети. Я відчував себе вільно, був дотепний, порадливий; батько Катон був чарівний, матуся приваблива, абат Пале зі своїм бичачим голосом слугував мішенню для жартів. Солодкі хвилини жвавої юності, як багато часу минуло відтоді!
Оскільки мені більше не доведеться говорити про бідолашного отця Катона, я двома словами закінчу його сумну історію. Інші ченці, що заздрили йому чи, радше, скаженіли від його витонченого способу життя, в якому не було й сліду брудної чернечої розпусти, зненавиділи його. Їхні очільники уклали проти нього союз, кривдили його, змістили його з посади, відібрали у нього кімнату, обставлену ним хоч і просто, але зі смаком, і спровадили невідомо куди. Нарешті, ці негідники завдали йому стільки образ, що його чесна і горда своєю правотою душа не витримала, і він помер, пригнічений горем, на в’язничних нарах. Його оплакували всі порядні люди, що знали його і знаходили в ньому єдиний недолік – його чернече звання.
За такого способу життя я незабаром так захопився музикою, що ні про що інше вже й думати не міг. Знехотя ходив я до своєї контори; обтяжлива праця і необхідність бути посидючим стали для мене нестерпною мукою, і я врешті вирішив залишити посаду, щоб цілком віддатися музиці. Зрозуміло, що це безумство зустріло спротив. Кинути пристойне місце і певний заробіток заради ненадійних уроків здавалося надто нерозсудливим, щоб сподобатися матусі. Навіть припустивши, що в майбутньому я досяг би можливих успіхів, приректи себе на все життя на кар’єру музиканта означало б поставити дуже чіткі межі моєму честолюбству. Вона, що замишляла тільки грандіозні проекти і вже не поділяла більше поглядів пана д’Обона на мене, засмучувалася, бачачи моє захоплення мистецтвом, яке вона вважала легковажним, і часто повторювала мені місцеву приказку, менш справедливу в Парижі: співом і танцями багато не досягнеш.
З другого боку, вона бачила, що моя пристрасть нездоланна; любов до музики доходила до божевілля, і вона побоювалася, що моя робота постраждає від неуважності, і краще вже мені самому залишити її, ніж чекати, коли проженуть. Я вказував їй на те, що ця служба не могла довго тривати, що мені потрібен талант, аби жити, і що краще було б закінчити розвиток того, до чого пориває моя схильність, і який вона сама для мене вибрала, ніж залежати від протекції чи робити нові досліди, які можуть не вдатися і залишать мене без будь-яких засобів у житті у тому віці, коли вже пізно вчитися. Нарешті вона погодилася, поступившись більше моїй наполегливості і ласкам, ніж розумним доводам. Я негайно й гордо побіг до пана Кочеллі, директора бюро перепису, ніби здійснюючи геройський вчинок, і добровільно відмовився від посади без будь-якої підстави, причини і приводу, радіючи при цьому не менше, а навіть більше, ніж того дня, коли два роки тому отримав її.
Цей учинок, попри його божевілля, викликав у місті свого роду повагу до мене, що виявилося корисним. Одні припускали, що в мене є кошти, хоча насправді їх не було; інші, бачачи, що я цілковито віддався музиці, судили про мій талант з моєї самопожертви і вирішили, що за такої пристрасті до цього мистецтва я повинен досконало ним володіти. У царстві сліпих і кривий зійде за короля! Я уславився хорошим учителем, бо в Шамбері вчителі були погані. А втім, оскільки я все-таки дещо тямив у співі, і мені сприяли мій вік і зовнішність, я незабаром знайшов собі більше учениць, ніж потрібно, щоб відшкодувати мої секретарські заробітки. Що ж до втіхи від життя, то просто неможливо було ще швидше перейти від однієї крайності до іншої. У бюро перепису, зайнятий по вісім годин щодня найогиднішою роботою, серед ще огидніших людей, замкнений у нудній конторі, отруєній диханням і запахом поту всіх цих селюків, здебільшого нечесаних і немитих, я нерідко доходив майже до втрати свідомості від напруження уваги, від запахів, від тісняви і нудьги. Замість цього я раптом опинився в прекрасному товаристві, був прийнятий у кращих домах, усюди на мене чекав ласкавий і ввічливий прийом, усюди панував святковий настрій; чарівні, ошатно вбрані дівчата хотіли мене бачити, привітно зустрічали мене; я бачив навколо себе тільки чудові предмети, вдихав аромат троянд і флердоранжу; і всюди нічого, крім сміху, співу, розмов і розваг! Погодьтеся, що за наявності таких переваг не доводилося вагатися у виборі. І, зробивши вибір, я відчув себе так добре, що мені жодного разу не довелося про нього шкодувати, не шкодую і тепер, коли зважую на терезах розуму справи всього свого життя і вже звільнився від безрозсудних спонукань, що захоплювали мене у той час.