Погіршення здоров’я вплинуло на мій настрій і стримало запал моїх фантазій. Ослабши, я став спокійніший і дещо втратив пристрасть до подорожей. Від сидячого способу життя я відчув не лише нудьгу, а й меланхолію; пристрасті змінилися недугами; втома перейшла у смуток; я плакав і зітхав ні про що; я відчував, що життя, яким я навіть не натішився, утікає від мене, і засмучувався про те, що залишаю мою бідолашну матусю у стані, близькому до зубожіння. Нарешті я захворів по-справжньому. Вона доглядала мене, як жодна мати не доглядала свою дитину. Це їй самій дало деяку користь, оскільки відволікало від проектів і віддаляло від прожектерів. Якою солодкою була б моя смерть, якби я помер тоді! Я мало натішився благами життя, зате мало зазнав і його лих. Моя утихомирена душа могла б відлетіти без жорстокого усвідомлення людської несправедливості, що отруює і життя, і смерть. Я міг би тішитися думкою про те, що залишуся жити в кращій половині свого єства, а отже, і не зовсім помру. Якби я не турбувався про її долю, я помер би так само просто, як відійшов би до сну, але самі тривоги мої були породжені любов’ю і ніжністю, і цим стримувалася їхня гіркота. Я говорив їй: «Ви тепер берегиня всього мого єства; зробіть так, щоб я був щасливий». Двічі чи тричі, коли мені було особливо зле, я вставав уночі і плентався до неї в кімнату, щоб дати їй кілька порад щодо її подальшого життя, сподіваюся, правильних і розсудливих, але найбільше сповнених моєї турботи про її долю. Сльози, які я виливав поряд з нею і разом з нею, сидячи на її ліжку і тримаючи її руки в своїх, зміцнювали мене, начебто були моєю їжею і моїми ліками.
У таких нічних розмовах минали години, і я повертався до себе в кращому стані, ніж раніше. Задоволений і заспокоєний обіцянками, які вона мені давала, я засинав з миром у серці, покладаючи всі надії на Провидіння. Маючи стільки причин ненавидіти життя, після стількох бур, що перетворили моє існування на тягар, я бажав, щоб смерть, яка повинна припинити його, була б для мене такою ж нестрашною, як у ті хвилини!
Завдяки турботам і увазі, ціною неймовірних зусиль матуся врятувала мене, і, звичайно, тільки вона одна могла це зробити. Я мало довіряю лікуванню наших медиків, зате дуже вірю в цілющі турботи справжніх друзів, адже найкраще ми робимо те, від чого залежить наше щастя.
Неможливо собі уявити почуття солодше, ніж те, яке ми відчули, коли були повернені одне одному. Наша взаємна прихильність від цього не зросла, та це було й неможливо, але набула якоїсь особливої задушевності, особливої зворушливості у своїй простоті. Я став цілком її створінням, її дитиною, більше, ніж якби вона була мені рідною матір’ю. Самі того не помічаючи, ми стали нерозлучними, наше існування зробилося ніби єдиним. Ми відчували, що не тільки необхідні, а й достатні одне для одного, ми звикли не думати ні про що стороннє і обмежили своє щастя і всі свої бажання лише взаємним володінням, мабуть, єдиним на світі. Таке злиття було не коханням, а чимось істотнішим, що не залежало від чуттєвості, статі, віку, зовнішності, а від усього того, що робить нас самими собою і втрачається лише тоді, як ми припиняємо своє існування.
Чому ж наслідком такої безцінної кризи у стосунках не стало щастя для неї і мене? На втіху собі, можу сказати, що не з моєї вини. Не було в цьому і її провини, принаймні свідомої. Доля визначила наперед, щоб її непереможні схильності незабаром знову оволоділи нею. Але це фатальне повернення відбулося не відразу. Йому передував, дякувати Небу, короткий і драматичний проміжок часу, що закінчився не з моєї вини, і я не можу дорікнути собі в тому, що погано ним скористався.