Ох і штучкою виявилася ця руда! Ще дитиною була, а вміла дошкулити всім. Але я, як і кожен, хто виріс при дворі, хутко з’ясував, у чому мій зиск і, хоч інколи мені й хотілося добряче потягати принцесу за коси, але я корився, бігав, як щеня, за її дорученнями. І мою старанність було винагороджено. Коли я вийшов із віку пажа, саме Берт замовила за мене слівце своєму братові Глочестеру, в його почті я став зброєносцем, а з часом отримав і пояс лицаря.
Безземельних лицарів при дворі було як блощиць у дешевому заїзді, та моє становище, окрім жалюгідної платні й права бути скрізь із двором, нічого не приносило. А мої амбіції примушували діяти, знаходити способів розбагатіти, я мріяв про титул, про загін власних ратників, про особисті володіння. А поки що служив при різних дворах та накликав лиха на голову старшого брата з надією, що вони таки посиплються на нього і я зможу посісти його місце.
І звісно, не забував прекрасну Бертраду. Не тільки тому, що з роками вона так погарнішала. Я вивчив її звички, вдачу, знав, як домогтися її прихильності. Я став її лицарем-залицяльником, прославляв її ім’я на поєдинках, а інколи просто лихословив із нею, розказував придворні плітки. Врешті-решт я отримав непогане місце в її штаті й навіть дозволяв собі час від часу позатискати її. Бертраді подобалося, коли на неї несподівано нападають, подобалось то поступатися, то вдавати розгнівану, вислуховувати вибачення. Я навіть подумував — чи не стати її коханцем. Небезпечна перспектива. Проте, як би тоді я зміг впливати на Бертраду!
І раптом наче грім серед ясного неба її заручини. Лють охопила мене й вляглася тільки тоді, коли я дізнався, що від заручин до вінчання повинно минути достатньо часу. Але час збігав, король дедалі краще відгукувався про Армстронга, а Бертрада, хоча й не знемагала в очікуванні весілля, таки вважалася його нареченою. Її навіть не бентежило, що женишок — сакс, хоча я й жартував із цього приводу.
Тим часом Армстронг зробився графом і настав час вирушати в Норфолк.
Бертрада збиралася прихопити з собою чималий почт, і мені вдалось умовити її надати відомому вам Гуго Бігоду небезвигідне містечко при її персоні — посаду капітана, що головував над її сорока особистими охоронцями, хоча одному Богу відомо, навіщо жінці такий загін.
По прибутті в Норфолк я з величезною цікавістю спостерігав, як складаються стосунки Бертради й Едгара. Зовні все мало цілком благопристойний вигляд. Едгар був люб’язний, Бертрада демонструвала захоплення. Едгар вразив її розкішним святкуванням, засипав подарунками, і моя примхлива пані була на вершині блаженства. Але я ж знав, що довго така ідилія не протримається. І підтвердженням цього стали їхні сварки вже на весільному бенкеті. Бертрада очевидячки давала зрозуміти чоловікові, що в їхньому шлюбі не має наміру грати другу роль, а Едгар не звертав на її поведінку анінайменшої уваги, чинив по-своєму.
Було кумедно спостерігати за обличчями молодят після шлюбної ночі. Я був ладен голову закласти, що Берт дісталася нареченому не цнотливою. Надто довго жила вона при дворі, надто багато часу проводила серед чоловіків, щоб залишитися невинною. Як же Едгар поставиться до того, що старий Генріх запропонував йому вже надкушене яблуко? Чи вистачить у нього клепки не роздувати скандалу?
Клепки в нього вистачило. Після шлюбної ночі вигляд мав спокійний і вдоволений. А ось Берт… Присягаюся бородою Христовою, вона мовби соромилася підняти до нього очі, червоніла, як черниця. І це Берт, яка могла вилаятися, як поромник. Ні, пропади я пропадом, але мені було цікаво, що таке робив із нею цей сакс, коли настільки засоромив холодну красуню. Зазвичай на бенкетах вони сиділи пліч-о-пліч, проте Бертрада була незвично тиха, пожвавлюючись тільки, коли Едгар кудись їхав. Трохи дивно, щоб чоловік лишав молоду дружину в перші дні після вінчання. Але графиню це, схоже, влаштовувало. Коли він повертався, на личку Бертради читалося виразне розчарування.
Я спробував обговорити це зі своїми приятелями.
Учотирьох ми відшукали непогану пивницю біля східних воріт Норіджа й там гаяли вечори. Одним із нас був красень Ральф де Бріяр, який постійно бринькав на лютні та наспівував канцони про нещасну любов; другий — дужий, ніби віл, Теофіль Д’Амбрей, тупуватий, але відданий; він трохи здивував мене щирим смутком з приводу Бертрадиного заміжжя. Четвертим у нашому товаристві був смаглявий здоровань Герівей Брітто, безземельний лицар із Бретані. Він не менше за мене крутився довкола леді Берт, хоча я знав, що весь вільний від служби час Герівей тинявся по борделях і стверджував, що нема ліпшої коханки, ніж та, про яку забуваєш, ледве штани натягнеш.