Я поглянув на Клару. Та шморгала носом, розповідаючи:
— Поки відставка стосувалася інших, я не втручалася. Мене довго не чіпали, регулярно давали платню. Я сподівалася, що ввійду до числа пані, яких відберуть для переїзду в Гронвуд. А тут цей Пенда повідомив графові, що я тільки повія, і той негайно розрахував мене. Що ж мені тепер робити, Гуго? Адже я при міледі з тринадцяти років, я звикла, що сукні та стіл мені забезпечено. І якщо мене відішлють… Та батько приб’є мене, якщо повернуся.
Тепер я зрозумів, навіщо раз у раз відлучався Едгар, поки Бертрада розважалася полюванням на ланей поблизу Тетфорда.
— Ходімо, — промовив я, затягаючи Клару у внутрішні покої.
Ах, яка чарівна картина відкрилася нашим очам! У великому каміні палали дрова, поблискували позолотою кубки на столі. Високі білі свічки освітлювали цю напівкруглу кімнату у вежі та стіл, за яким сиділи граф із дружиною, єпископ Тетфордський Радульф, огрядний абат Ансельм. Обидва високошановні священики один поперед одного розказували графині про дива Святого Едмунда, вона посміхалася, Едгар грався з тендітним плямистим хортом. Коли ввійшли ми з Кларою, всі глянули на нас із подивом. Особливо на Клару, розпатлану, брудну, в мокрому плащі. Вона, схоже, зніяковіла, почала ховатися за мене, але я рвучко виштовхнув її вперед.
— Пробачте, що потурбував. Але маю термінову справу. Розказуй, Кларо.
Сам я не втручався більше, відійшов убік. Бачив, що Едгар уже все зрозумів, але, як і раніше, спокійно вовтузився з собакою. Єпископ Радульф схвильовано принишк, зате Ансельм просто збадьорився. Бертрада спочатку й слова не могла промовити, навіть обличчя пішло плямами. Нарешті кинулася до Клари, вліпила тій ляпаса.
— Дурнувата! Погань! І ти з’являєшся тільки зараз? Та тобі давно слід було сповістити мене про все, щойно він… він…
Вона обернулася до чоловіка так стрімко, що її довгі коси відлетіли вбік, вдаривши по обличчю преподобного Радульфа.
— Як ти смів! Та я за це… — вона майже задихалася.
Едгар нарешті перестав чухати пса за вухами.
— Гадаю, міледі, нам слід поговорити без сторонніх.
Він відчинив двері, жестом запрошуючи її за собою. Бертрада вийшла з гідністю королеви. Але навіть зачинені двері не могли приглушити її розгніваного голосу та дзенькоту посуду, коли вона гнівно кидала перше, що трапилося під руки. Я мав рацію, передбачаючи це.
Їхня розмова тривала близько години. Ми прислухалися, інколи обмінювалися швидкими поглядами. Єпископ Радульф був пригнічений. Клара принишкла в кутку, часом схлипуючи. Я міряв кроками покій і щоразу, як повертався від каміна, бачив освітлене вогнем обличчя абата Ансельма. Не міг не помітити, що товстун мало не потирав руки від задоволення.
Нарешті, коли Бертрада видихалася, а може, здалася, з’явився він сам. Ну, воістину, крижане серце. Обличчя незворушне, наче щойно «Pater noster» прочитав. Підійшов до столу, кинув до рота кілька маслин. Я відчув на собі його погляд, але ніяк не зреагував. Мені що, я людина міледі.
Але Едгар уже дивився на Клару.
— Бігме, дівчино, якщо ти така потрібна пані, то заради всього святого. Принаймні, ти зможеш і молитовник за нею носити до церкви, й собачок її годувати. Сподіваюся, задля цього не знадобляться ще дві дюжини інших.
Він не став вислуховувати вдячне бурмотіння Клари і вийшов. А за хвилину за ним пішов і єпископ Радульф. А ми з преподобним Ансельмом поквапились у покій до Бертради.
З вигляду графині я зрозумів, що їй довелося поступитися. Засмучена, з розпатланими темними кучерями, напівлежала в кріслі й нервово кусала губи. Ансельм миттю взяв її руку в свою, почав заспокійливо попліскувати.
Я не дав йому цілком заволодіти її увагою, ступив крок вперед.
— Отже, міледі, я ще ваша людина, чи можу пропонувати свій меч комусь іншому?
Вона нарешті подивилася на мене.
— Не мели дурниць, Гуго. Не вистачало, щоб я з волі цього брутального сакса ще позбулася своїх охоронців.
І зло посміхнулася.
— Шляхи Господні несповідимі, й хтозна, може, ваша допомога мені ще знадобиться. Навіть супроти Едгара.