І ось я цілісінькими днями блукав замком, усе оглядав, розпитував, навіть своєю зацікавленістю викликав прихильність головного будівника Гронвуда муляра Саймона. Гронвуд-Кастл, пояснював він, буде замком-фортецею, але зі всіма зручностями і нововведеннями, починаючи від камінів із димарями до відхожих місць із окремою системою каналізації. Додайте до цього розкішні оздоби — дубові панелі на стінах, затишні ніші вікон, галереї на витончених підпорах, а ще пишноту обстановки, всі ці килими, інкрустовані меблі, м’які перини — і ви зрозумієте, що я відчув, опинившись у Гронвуді. Це був замок моєї мрії, замок, за володіння яким я віддав би півжиття. І належав він вискочці саксу, якому б лишень свиней розводити й дихати димом під очеретяними стріхами.
Я не можу пояснити, що сколихнулося у моїй душі. Гронвуд… Це було, як перше кохання, як пожежа в крові. І це при тому, що зовні я був абсолютно спокійний. Навіть ніби поринув у себе. І все роздумував: чому ми — я і сакс Едгар — опинилися в такому нерівному становищі — він пан, а я — підлеглий. Проста випадковість, успіх — і ось він зять короля, граф Норфолк і власник замку, в який я закохався з першого погляду. Але успіх — річ мінлива. Мені доводилося знати сеньйорів, які топтали ногами смертних, а вмирали в темниці. І я дав собі слово, що стану злим фатумом Едгара, зроблю все, аби скинути його.
І ключ до цього — Бертрада. Саме вона витягла його з болота й прославила. Але тут у мене була певна перевага — я користувався її довірою, а він — ні. Звісно, Бертрада — його дружина й вимушена коритися. Але в цьому була й проблема — Берт не бажала жити в послуху. А після того, як переконалася, що в Гронвуді нема ніякої суперниці, її закоханість до чоловіка знову розтанула. Я бачив, якою роздратованою була графиня після першої їхньої ночі в Гронвуді. Помітив це й Едгар, дивився на дружину з подивом. Знову між подружжям почалися чвари.
Прагнучи у всьому підтримувати Бертраду, день при дні я розпалював її невдоволення. Якось Едгар попросив дружину бути трохи привітнішою з його байстрюком Адамом. Проте Бертраду від погляду на хлопчиська вивертало від огиди.
— Бракувало ще, аби я втирала шмарклі цьому виродку сарацинки!
— Легше, Берт, ти повинна бути поблажливішою до Адама, принаймні, в присутності його батька.
— Ти так вважаєш?
Кров Христова! Ну й красунечка була Бертрада, коли запитувала про це у мене!
Я пояснював:
— Ви з графом Норфолком одружені вже понад два місяці, спите разом, а ти й досі не черевата. Адже наш саксонський вельможа чекає-не дочекається, що ти понароджуєш йому цілий виводок синів. Коли вже ти поки що не виправдовуєш його надій, то маєш бути люб’язнішою з його нащадком.
Та я ж бо знав, наскільки Берт не зносить дітей. І від моїх слів вона так і спалахувала, скаржилася на свою жіночу долю, на докучання чоловіка, і, повірте мені, лагідною з Адамом її навряд чи можна було назвати.
Проте Едгар невдовзі щось запідозрив чи вирішив нарешті, що наша близькість із Берт не відповідає її становищу, і відтоді почав робити все, щоб ми бачилися якомога рідше. Водночас ані мені, ані моїм людям не було доручено жодної справи, і це був очевидний натяк на те, що ми, сорок міцних воїнів, по суті, їмо свій хліб дарма.
А потім ми й самі вчинили помилку: якось напилися з нудьги та добряче нашкодили в одному з його сіл. Побили сільського старосту, зґвалтували жінок, підпалили кілька хлівів. Коли відійшов хміль і ми зрозуміли, що накоїли, було запізно. Граф викликав мене і насамперед холодно повідомив, що ми не завойовники, а його обов’язок — стежити за порядком. З нашої платні буде утримано суму, необхідну для покриття збитків, але якщо подібне повторитися, нас негайно вишлють із графства.
Проте, закінчив несподівано миролюбно:
— Ти не дурний хлопець, Гуго, розумієш, що терплю я вас тільки заради графині, але рано чи пізно, мені доведеться вирішувати, що з вами робити. Декого таки вишлють, але тих, кого я визнаю гідним служби, наділю землею, вони зможуть утримувати себе самі, й з’являтимуться на службу тільки за викликом. Отже, доклади зусиль — і ти цілком зможеш знайти своє місце.
Своє місце! Я мало не завив. Що мені пропонував цей сакс!? Щоб я став дрібним поміщиком — а це те, чого я хотів найменше. Ось якби він вивищив мене, дав мені відповідну посаду в управлінні графством, що ж, може, тоді я б і змінив свою думку про нього. Хоча… Нічого я не прагнув більше, ніж посісти його місце.
І я почав шукати помилки Едгара. Звичайно, в нього, як і в будь-якого вельможі, не могло не бути зловживань. Але король Генріх не дурний, він розумів, що на святих серед своїх васалів розраховувати не може. І мені слід було вишукати щось, аби серйозно зганьбити графа. Я почав роз’їжджати по всьому графству, вивідувати, випитувати. Так я дізнався: деякі нормани невдоволені, що їх ставлять нарівні з саксами. Але у наш час це вже не мотив. Генріх Боклерк сам прагнув протегувати обом народам, і вивищення самого Едгара було доказом цього. Потім я дізнався, що красень-граф підтримує стосунки з тамплієрами, а цей Орден напівченців-напіввоїнів, уже не раз викликав підозри в Генріха.