Я перезирнувся зі своїми супутниками.
— Повія Едгара вже тут. Хто б іще міг мати такого прекрасного коня?
На початок служби ми спізнилися і ввалились у церкву, коли священик уже починав таїнство євхаристії. Наша поява викликала сум’яття, прихожани почали неспокійно озиратися.
Церква всередині виявилася ветхою. Лише колони, що підтримували крокви, були нові, зі світлого дерева з різьбленням. Якби не вони, здавалося б, що крівля ось-ось осяде на голову. Але прихожан тут зібралося досить багато. Жінки й чоловіки стояли купкою, без поділу на жіночу та чоловічу половини. Здебільшого тут зібрався простолюд, проте ближче до вівтаря я розгледів дві пари з вигляду шляхетні — про це свідчили й почесне місце, і їхній дорогий одяг. Я роззирався з легким подивом. Чомусь вважав, що Гіта Вейк повинна прибути сама. Невже ми прорахувалися, її сьогодні немає, а біла кобила належить комусь іншому?
Нудьгуючи, я неуважно стежив за ходом служби. Священик — справжній сакс: солом’яне волосся, борода стирчить навсібіч — готував хліб і вино для перетворення. Потрібні слова вимовляв непоганою латиною, проте коли звертався до пастви, говорив виключно місцевим діалектом, і я нічого не міг зрозуміти. Це почало мене дратувати.
— Агов, преподобний! Ану провадь службу так, щоб ми хоча б щось могли зрозуміти.
Я сказав це навмисне голосно й наказовим тоном. Прихожани зашепотілися, а священик і вухом не повів, і далі бурмочучи щось незрозуміле. Але на мій голос обидві пари, які стояли біля вівтаря, озирнулися. Проте моя увага була зосереджена на священику, і я нічого не помітив. А ось Ральф, який стояв поряд зі мною, навіть легко свиснув.
— Три сотні трісок Святого Хреста! Дивіться, яка гарненька!
Він сказав це неголосно і, помітивши мій питальний погляд, вказав на одну з жінок біля вівтаря. Вона вже відвернулася, і я тепер міг розглядати лише її потилицю, вкриту білою шаллю, та плечі під дорогим ліловим плащем. Була невисока на зріст, але поставу мала гордовиту. Але тут мою увагу привернув довготелесий худий чоловік поряд із нею, типовий сакс, якщо судити з того, як був сколений на плечі його плащ, а голі ноги навхрест обкручені ременями взуття. Протягом служби він раз у раз озирався на нашу групу й далебі не з лагідним виразом. Я інтуїтивно відчув загрозу, що йшла від нього. Та й із-під поли його накидки визирав держак сокири. А ще я відзначив, що попри його довгу, майже до пояса, чуприну, він скоро почне лисіти. Я б не надав цьому значення, якби в самого не було тієї самої проблеми. Тому я й стригся якомога коротше — кажуть, волосся так менше вилазить. А в цього сакса вже нині були залисини на тім’ячку, та й крізь довгі пасма на потилиці проглядала лисина.
По суті, мене він не обходив — цікавила тільки Гіта Вейк. Подумавши трохи, я дійшов висновку, що дівчина обіч ворожого сакса — вона і є. А те, що він її супроводить… Є чимало причин, чому чоловік приділяє увагу вродливій досяжній жінці. Ральф он усе повторює, що вона гарненька. І ще я побачив її біляву косу на оксамиті плаща. Адже мені казали, що Гіта Вейк світлокоса. Фея Туманів. Кгм.
Нарешті довга саксонська служба добігла кінця. Я навмисно затримався біля чаші зі святою водою, дочекався, коли наблизиться саксонка в ліловому. Рухалася вона якось незграбно, тіло під плащем вгадувалося округле, товстеньке. А ось личко було дійсно досить миле — лілейно-біла шкіра, виразний рот, волосся на скронях і лобі, там де його не сховала шаль, світле, мов льон. У поєднанні з каштановими бровами це було навіть гарно. Вродлива, але до Бертради їй таки далеко.
Як галантний лицар, я опустив руку в чашу зі святою водою і простяг їй. Вона, не дивлячись, легко доторкнулася до моїх пальців. Рука у неї була гарна, вузенька з тонкими довгими пальцями, проте ніби загрубіла від роботи, нігті коротко обстрижені. Очей так і не підняла, зате я помітив, які в неї довгі, пухнасті вії.
Наступної миті мене відтіснив від саксонки її грізний супутник. Але я не збирався витрачати на нього часу, обійшов і поквапився за дівчиною на вулицю, надаючи можливість своїм лицарям залагоджувати справу з саксом.
Біля церкви я заступив їй дорогу.
— Міледі, ми стільки наслухалися про красуню з фенленда, що не могли відмовити собі в щасті споглядати вас.
Вона підвела нарешті очі — сірі, прозорі. «Дійсно, Фея Туманів» — подумав я. Проте не забував, що переді мною лише саксонська повія. Взявся руками в боки.
— Ви задоволені, красунечко, що зацікавили нормандських лицарів?
Я говорив нормандською, хоча навіть не знав, чи розуміє вона мене. Але дівчина відповіла моєю мовою, причому, без найменшого акценту.