— Невимовно задоволена. А зараз, сере лицарю, дозвольте пройти.
— Куди ви так поспішаєте? Може, в нас є дещо, що вас зацікавить? Ми заможні люди.
— Напевне, хочете прикупити в мене овечої вовни? — зумисне безневинно запитала вона.
— Вовна? О, ні. Ми хочемо купити вас, красуне. Може, порозуміємося щодо ціни?
Очі її трішки розширилися. Але голос і далі звучав рівно.
— Я дорого коштую. І платні найманця графа, навіть із додатком кепських манер, не вистачить, аби привернути мою увагу.
Вона зробила крок убік, але я не дав їй піти, втримав за лікоть.
— Хоч ти й красуня, дівко, проте не тобі змагатися з прекрасною графинею Бертрадою. Ось хто справжній світоч краси для чоловічих очей.
Вона силкувалася вивільнити руку.
— Що ж, може, вам тоді доречніше спробувати порозумітися щодо ціни з предметом ваших мрій?
Від гніву я мало не задихнувся. Заніс руку для удару, але хтось міцно вхопив мене за зап’ясток, утримав. Хлопчисько Ральф.
— Не роби дурниць, Гуго.
Я так і не зрозумів, що він мав на увазі: чи то, щоб я не здіймав руки на жінку, чи то, щоб не напрошувався на неприємності. А неприємності в нас і справді могли з’явитися. І це був вірний сакс Гіти, який уже звільнився від Теофіля з Герівєєм та поспішав до нас, на ходу витягаючи сокиру. Але я посміхнувся — ось воно: він перший узявся за зброю. Я миттю вихопив меча.
Але тут мене відволік брязкіт металу довкола. І на мій подив, увесь цей кошлатий саксонський простолюд повихоплював з-під накидок тесаки. Кров Христова! — відколи це селянам дозволяється носити зброю?
Я прикидав подумки: один лицар у сутичці вартий п’яти, а то й більше селян. А нас четверо, і всі озброєні. Але людей із фенів було багато. Та й цей сакс очевидячки дечого навчений. А ще й другий зі знатних саксів, білявий, у ластовинні, теж полишив свою супутницю та підійшов, на ходу дістаючи зброю. Нас миттю оточили. Проте вишкіл нас не підвів, ми стали спиною до спини, наїжачилися зброєю. Я лишень подумав — дарма не надягли кольчуг. Та байдуже — сутичка, то й сутичка.
Але тут Гіта підняла руку, щось голосно сказала цим людям саксонською. Я не зрозумів. Та й дещо відволікло мою увагу. Від рвучкого руху плащ розкрився, і я зрозумів: дівка черевата.
— Їдьте, поки є можливість, — сказала вона.
Я визнав це найкращою радою. Адже в бійку може вплутатися будь-який дурень — розумний знає, як її уникнути. І мені зовсім не кортіло безславно полягти від рук підлого простолюду.
Схоже, так само думали Герівей із Ральфом. Що ж до Теофіля, то він вочевидь палав бажанням побитися. Нам довелося навіть притримувати його, насилу відтягли.
— Та я б їх… Та я б їх усіх! — гарчав Тео.
Ми сідали на коней під гучне улюлюкання та свист. Я озирнувся. Побачив, що Гіта підійшла до білої кобили. Молодий білявий сакс притримав їй стремено. Але сідала вона важко, обережно. Отже, я не помилився — Гіта вагітна. І я здогадувався, від кого.
Але довго роздумувати не було часу. Від простолюду ще можна було очікувати нападу, вони вигукували щось образливе своєю мовою. Сакс із сокирою вийшов наперед, вищирив зуби.
— Тепер знатимете, як ображати наших дівчат.
Він сказав це тією змішаною англо-нормандською говіркою, яку я розумів. І я не втримався, щоб не відповісти, вказавши на Гіту:
— Ти впевнений? Вона дівчина? Якщо так — то я король Англії.
Сакс хижо загарчав, показуючи зуби. Сокира просто вібрувала в його руці. Гіта з висоти сідла щось гукнула й відразу вгамувала нахабу. Мабуть, владу над ним мала чималу. Та все ж таки сакс не втримався, щоб не рикнути мені навздогін. Я розібрав слова: flearde asul. Наздогнавши нашого переляканого провідника, я запитав, що це означає. Заникуючись від переляку, той пояснив: надутий віслюк. У мене навіть зуби захрумтіли, так зціпив їх. Щоб нормандського лицаря так ображав сакс! Але нічого, я ще помщуся.
Дорогою до замку Теофіль повторював лише одне — дарма ми не дали йому побитися. Я мовчав. Мовчали і Герівей із Ральфом. А коли в’їхали в Гронвуд, дізналися, що граф у замку. Він був на плацу, тренував своїх воїнів. Своїх — не моїх. Мої юрмилися обабіч, підбадьорливо галасували, спостерігаючи, як хтось із людей графа потрапляв на скаку списом у підвішене кільце чи робив вдалі випади мечем. Сам Едгар стояв трохи осторонь, стежив за навчаннями, давав поради.
Ми перезирнулися. Якщо графу донесуть, що ми чіплялися до його дівки й мало не спровокували різанину біля церкви… Він же попереджав, навіть особисто зі мною говорив. І я розумів, що двічі не повторюватиме.