Чи Хорса так хотів зачепити нормандця, чи далася взнаки звичайна саксонська нетактовність, але графиня першої миті заніміла. Пані, які сиділи обіч неї, перелякано перезиралися, а Ральф позад мене тихо вилаявся. Я цитькнув на нього. Мені було цікаво, чим усе скінчиться.
Бертрада нарешті опанувала себе.
— Звичайно, шляхетний Хорсо, я поклопочуся про вашу справу. Проте не розумію чому ви, людина славного давнього роду, готові взяти на себе таку велику ганьбу, щоб одружуватися з жінкою, вагітною від мого чоловіка. Чи, як кажуть у вас, саксів, — корова з телям дорожче коштує?
Хорса так сахнувся від неї, що наступив на полу своєї накидки та мало не впав.
— Ви брешете, міледі!
— Брешу? Про що саме, скажіть, будь ласка? Про те, що ви не славного роду, чи про те, що Гіта Вейк черевата, як корова?
Їй чудово вдалося зіграти подив. А Хорсу били дрижаки. Я навіть розхвилювався за Бертраду: хоч би цей брутальний сакс не вичинив із нею чого зопалу. Тому вирішив втрутитися.
— Як ви наважилися дорікнути її милості в брехні? Чи ви, який, мов оса довкола меду, в’єтеся біля Гіти Вейк, і не зрозуміли, що вона з черевом? Що ж, тоді Всевишній пожартував над вами й замість того, щоб обдарувати очима, як у всіх смертних, розташував їх у тому місці, на яке зазвичай сідають.
Мої хлопці так і зайшлися від реготу. Захихотіли й пані Бертради, сміялася вона сама. Реготали навіть челядинці графа.
Хорса зацьковано роззирався. А я торжествував. Ще недавно цей сакс зробив нас посміховиськом у фенах, тепер настала моя черга покепкувати з нього.
—— Ну ж бо, саксе. Зізнайся, що виставив себе цілковитим дурнем. Скажи: «Я дурень». І тоді хай уже так і буде — ми відпустимо тебе. Копняком під зад, звісно, бо така свиня на ліпше не заслуговує.
Хорса різко підвів голову. Кров Христова, скільки ненависті було в його очах! Але мене це влаштовувало. Я не боявся його, і коли він попрямував до виходу, не дав йому піти, заступив шлях.
І тут я домігся чого хотів. Бачив, як рука Хорей ковзнула по поясу, ніби в пошуках сокири. Але її не було, він тільки стис руків’я ножа. Цього мені вистачило. Я був охоронцем міледі й не міг припустити, щоб хтось оголяв зброю в її присутності.
Ні, я не схопився за меча. Цей сакс не вартий був того, щоб заради нього оголювалася шляхетна криця. Тому я рвучко й швидко вдарив його кулаком у щелепу й перш ніж той отямився, схопив за комір і кілька разів тицьнув головою в таріль із рештками рагу. І миттю поряд опинився Теофіль, відкинув Хорсу так, що той покотився, замотався в поли накидки.
Хтось зі слуг перелякано закричав, але мої лицарі сміялися, а Бертрада кілька разів ліниво плеснула в долоні.
Хорса почав підводитися. Йому не дали. Герівей першим з розмаху вдарив його ногою в обличчя, як хлопчиська буцають м’яча під час гри. Я розреготався, але тут Хорса схопився і, не зважаючи на кров, що заливала обличчя, таки вихопив ножа. Проте спритний Ральф де Брійар уже опинився поряд, вибив його.
— Цей сакс посмів оголяти зброю в присутності графині! — вигукнув я. — Тож провчімо його!
Ніхто з нас не хапався за мечі, ми били його, як б’ються моряки в таверні — опускали на нього кулаки, били в голову, живіт, у ребра. Коли він падав, стусанами примушували підвестися, кидали один одному. Звичайно, це було не по-лицарски, але іншого цей пес не заслуговував. Ми ж були ніби п’яні, нам було весело. Врешті-решт Теофіль підняв Хорсу та шпурнув, як ляльку, об стіну. І коли той упав, я і мої люди оточили його, штовхали, топтали, не відразу помітивши, що сакс уже не опирається. Він був цілком заюшений кров’ю.
Ми не чули переляканих вигуків у залі, вереску жінок, не помітили коли в запалі забави повалили стола. Напевне, ми б забили Хорсу, якби звідкілясь не виник муляр Саймон та не почав відтягати нас.
— Ви ж уб’єте його! Міледі, заради всього святого, заступіться за Хорсу!
Герівей у запалі бійки вдарив і Саймона, але той виявився хлопцем міцним і зумів відповісти бретонцеві так, що він навіть відлетів, волаючи, звалився на плити. Мої воїни були розпалені, Саймона теж могла спіткати доля Хорси. Але тільки вони накинулися на француза, як втрутилася Клара Данвіль, яка вищала, кидалася на них. Хтось брутально відіпхнув її, вона з криком кинулася до графині.
— Міледі, припиніть це! Благаю вас!
Але Бертраду бійка тільки потішала. Лише коли Саймон ухопив лаву й почав розмахувати нею, обороняючи себе й Хорсу, а моїм людям довелося відступити, графиня вирішила, що з неї досить.
— Припиніть! — голосно наказала вона. І коли її не почули, навіть тупнула ногою: — Кажу вам, зупиніться!