Тут і я почав заспокоювати хлопців.
— Годі. Годі! Потішилися, й досить.
Ще важко дихаючи, вони перезиралися. У декого на обличчях з’явився навіть розгублений, здивований вираз.
Я підійшов до Саймона, поплескав його по плечі. Врешті-решт, цей муляр заслужив моєї пошани.
— Досить, постав свою лаву. Ми його більше не чіпатимемо.
Він скорився хоча б тому, що важко було тримати й лаву, й завислу на ньому з риданнями Клару.
Хорса лежав без тями.
— Що з ним робити? — запитав я в Бертради.
— Що? — вона усміхнулася. — Ця людина схопилася за зброю в моїй присутності. В темницю його!
Але трохи подумала й додала, щоб до Хорса покликали лікаря.
За годину, перемовившись із Бертрадою, я звелів підняти міст у внутрішньому кільці кріпосних стін. Це означало, що Гронвуд у облоговому становищі. Адже в замок проникла людина зі зброєю і, отже, подібне може повторитися. Саме час, аби послати гінця з листом до короля. Що я й зробив того самого вечора.
Мене турбувало тільки, що Бертрада може передумати. Тому я не відходив від неї. Знов нагадував про всі образи, налаштовував проти Едгара, навіть спробував спокусити її, але не вийшло. Графиня охоче вислуховувала мої зізнання в коханні, проте до тіла не допускала. Ну й біс із нею, в мене тільки менше клопоту буде.
Проте напруга не спадала. Адже, по суті, це ми порушили спокій у графстві, полонили прибулого з миром Хорсу, і вже це могло налаштувати проти нас місцеве саксонське населення. Тому я щодня міняв пароль для в’їзду в замок, обходив пости, велів дозорним стежити й негайно донести, коли з’явиться граф.
Він приїхав сам, без почту. Була в нього така звичка: скочити в сідло і, не чекаючи супроводу, мчати кудись. Проте своїм нинішнім приїздом він мовби підкреслив, що хоче вирішити справу тихо, без розголосу. А може, давав зрозуміти, наскільки не сприймає нас серйозно. Але я таки зумів поставити його на місце, не впускав у замок, не опускав мостів, посилаючись на наказ від міледі.
— Вам, сере, доведеться почекати, поки графиня не дасть вказівки з цього приводу, — кричав я йому з надворітної вежі.
Ми примусили його чекати майже годину. Це вже сама Бертрада захотіла і, присягаюся бородою Христовою, ну й посміялися ж ми, спостерігаючи, як Едгар кружляв біля воріт власного замку. Але що нам не сподобалося, так це те, що вся челядь зібралася на зовнішньому дворі та вочевидь співчувала графу. Та то був простолюд, набрід. І якщо цей граф-сакс опустився до того, щоб покладатися на них… Що ж, свою честь він втратить, але супроти нас, оперезаних лицарів, нічого не вдіє.
Нарешті ми опустили міст, і Едгар увійшов до головної зали. На порозі під аркою зупинився. Я помітив, що Бертрада не зводить з нього очей, але не страх був у її погляді, а ніби захоплення. Я тихо вилаявся. Диявольське сім’я! — він досі подобався їй. А я ненавидів його. Ненавидів його примружені довгасті сині очі, які немов дивилися на нас із презирством, ненавидів його гордовито зведену голову. Він спокійно пройшов через залу, недбало сів на край подіуму, на якому стояло Бертрадине крісло. До нього підбігли собаки, що вертілися поряд, закрутили хвостами, і він якийсь час вовтузився з ними, не звертаючи на нас уваги.
— Ви не хочете дізнатися, що сталося? — перша не витримала графиня.
— Я й так знаю, — відповів Едгар. — Ви наказали схопити Хорсу з Фелінга. Але тепер я звелю випустити його, а з місцевими саксами залагоджу все сам.
— А якщо я не дозволю звільнити цього бунтівника? — вигукнула графиня.
Едгар нарешті обернувся до неї.
— Не дозволите?
Він знизав плечима.
— Тоді двічі безглуздо. Безглуздо сподіватися, що ви зможете знехтувати мою волю і безглуздо думати, що я не зрозумію: ви танцюєте під дудку тих, кому вигідна сварка між нами. І Бог свідок, я навіть не очікував, що така горда, розумна жінка дозволить керувати собою.
Бертрада рвучко встала.
— Ніхто на мене не впливав. Наказ кинути Хорсу до темниці віддала я особисто.
Якийсь час він дивився на неї.
— Яка злочинна легковажність. Але думаю, нам варто обговорити все це віч-на-віч.
Якраз цього я й побоювався. Тому, щойно він устав і простяг Бертраді руку, я непомітно доторкнувся до її ліктя, попереджаючи.
Графиня мовби й не помітила його жесту й відразу заявила, що в неї нема таємниць від лицарів із її найближчого оточення. Мої хлопці схвально загули, а я перехопив на собі чіпкий погляд Едгара. Але цього сакса не так просто було вивести з рівноваги. Він лише сказав, що безглуздо також розмовляти при сторонніх, але якщо їй так бажається…