Зізнаюся, він вірно оцінив ситуацію і переказав усе, як було. Едгару Армстронгу не можна було відмовити в умінні наводити аргументи, але Бертрада недарма жила при дворі, вона вміла знаходити лазівки, де навіть сліду їх не було. І коли чоловік почав пояснювати, що її витівка загрожує повстанням у Норфолкширі, вона відповіла, що він не показав себе настільки вірним слугою Генріху Боклерку, якщо підтримував тісні зв’язки з храмовниками, потурав бунтівникам-саксам і навіть допоміг вигнанцю Гаю де Шамперу. Одним словом, змалювала його як корисливого крамольника.
Тепер Едгар пильно дивився на неї. Я бачив, як потемнішали від гніву його очі.
— Бачу, Бертрадо, ти не марнувала часу, вивідуючи про мої справи. Але невже ти думаєш, що королю захочеться ще розбиратися в наших сімейних чварах, коли йому вистачає і непорозумінь у сім’ї Матильди й Анжу?
— Це не просто сімейні суперечності. Це зрада, яку я розкрила.
— Що ж, тоді я готовий особисто відповісти перед його величністю. Вислуховувати тебе, коли ти демонструєш подружню непокору, я не буду. На моєму боці закон, звичаї і Церква. Я знаю свої права і міг би примусити тебе скоритися силою. Може, так і вчиню, але я тебе попередив. Відтепер уся провина за нашу сварку ляже тільки на тебе. Прощавай!
Останні слова граф промовив із металом у голосі. Він відвернувся від Бертради і попрямував до виходу, ні на кого не звертаючи уваги. Тут він був у себе вдома… І думаючи так, жорстоко помилявся. Бо Гронвуд уже належав нам.
Я подав знак лицарям біля дверей, і вони схрестили списи перед обличчям Едгара, не даючи йому пройти.
Він повертався до нас повільно. Так повільно, що я й іще кілька моїх людей устигли наздогнати його. Він через плече глянув на нас, очі злобливо звузилися.
Я виступив наперед.
— Ви, графе, вчинили дурницю, коли з’явились сюди самотою, — я взявся за руків’я меча. — Відтепер ви наш полонений.
Напевне, в моїй посмішці був відвертий виклик, і саме до мене звернувся Едгар, коли питав, чи розуміємо ми, що робимо.
— Ви самі це розумієте, сере. Щойно ви відверто погрожували нашій пані, а ми її охоронці.
— Леді Бертрада — моя дружина. Я можу поводитися з нею, як забажаю. У всьому християнському світі жодна людина не засудить чоловіка, який захотів покарати норовливу дружину.
Я майже, не слухав його. Я був напружений, розуміючи, що маю справу з майстерним воїном, воїном-хрестоносцем. І я вловив мить, коли його рука лягла на кинджал. Зазвичай він носив біля пояса три гострі кинджали, і я знав — якби ми втратили той момент, троє з нас дізналися б, які в них вістря. А в графа був іще й меч, яким він володів із надзвичайною майстерністю. Проте всього його захваленого вміння виявилося недостатньо, коли я вихопив свою зброю і приставив до його горла. Я був першим — він не встиг. І коли довкола з сухим металевим брязкотом мої люди повихоплювали мечі, граф Норфолкський опинився в наших руках.
— Ви розумієте, що робите? — знову повторив він.
Я розреготався.
— О так, присягаюся небом! Ми заарештували саксонського бунтівника, зрадника корони й розпусника, який зневажив доньку короля заради повії з фенів.
Мої останні слова адресувалися графині, оскільки я таки побоювався, що вона зупинить нас. Але я дарма хвилювався. Бертрада вже відчула смак сили, і коли я поглянув на неї… Присягаюся Всевишнім — на її обличчі читалося виразне торжество. Бертрада отримала те, чого хотіла, вона показала чоловікові, що в їхньому шлюбі верховенство належить їй.
За моїм наказом Едгара було роззброєно. Я не втримався, щоб не сказати йому кілька в’їдливих слів. Теофіль пішов далі, штовхнув графа в спину. Але не розрахував сили, і Едгар мало не впав. Ми розреготалися. Можливо, в цьому виявилося наше напруження, бо всі ми розуміли, що зважилися на нечуване — схопити графа Норфолкського в його володіннях, у його домі!
Але крок було зроблено — і пізно жалкувати про це!
Едгара було кинуто в підземелля власного замку, влада перейшла до графині. Та що там до графині — влада була в нас, у мене! Коли прибули б посланці короля, ми подали б їм усе так, як нам забажалося. І навіть краще було б, якби Едгара на той час взагалі не стало. Тому я постарався, щоб його помістили разом із Хорсою. І якщо графа вбили б у підземеллі, можна все було списати на бунтівника-сакса.
Я відчував себе переможцем, коли обходив пости на вежах. А повернувшись до зали, помітив, які веселі та збуджені мої хлопці. Бертрада вже пішла до себе, і, можливо, мені слід було б піти до неї, проте набагато більше мені хотілося залишитися зі своїми вірними лицарями, відзначити таку подію, як полонення графа. І захоплення Гронвуда! Нарешті Гронвуд-Кастл був моїм!