Я раптом відчула таку ніжність до Едгара! Але до неї домішувалося й трохи торжества. Те, що зробила ця жінка, його законна дружина, свідчило про єдине — між ними нема ні крихти справжнього почуття. І це означає… Це означає, що рано чи пізно Едгар згадає про мене.
Тієї ночі я довго крутилася, не могла заснути. Як би я не прагла вигнати думки про Едгара, все одно розуміла, що досі люблю його. Я кинулася в його обійми очманіла від пристрасті, не думаючи ні про гріх, ані про честь. Адже я була вихована в суворих монастирських традиціях. Але, можливо, жінці важко осягнути, що пристрасть ніщо в порівнянні з небом. Ласкавий дотик люблячої руки заступає від нас велич Божу. Ні, я б ніколи не змогла стати однією з цнотливих дів у монастирі. У мені було стільки любові, стільки вогню! Адже я чаїла все в собі, стримувалася, і люди казали, що погляд у мене холодний. Та все-таки я на щось сподівалася. Чвари Едгара з дружиною? Так! Так, о так! Як би я хотіла, щоб одного разу він розчарувався в ній, почав згадувати про мене, прийшов. І я б пробачила йому все. А зараз я ношу його дитину, приховую це від нього, немовби це моя помста. Але як же я його чекаю!
Уночі я знову прокинулася в поту, схлипуючи і звиваючись. Прагла пригадати свій сон до найдрібніших подробиць. Адже це все, що мені залишилося.
Удень на мене знову налягали клопоти. В Тауер Вейк було багато біженців, доводилося постійно за всім стежити, враховувати кожну видану порцію борошна, кожен шматок їстівного. І якщо раніше я не побоювалася, що нам загрожує голод, то тепер, коли під моїм піклуванням опинилося стільки людей, уже ні за що не могла поручитися. Заворушення в Норфолку тривали, хоча вже настала зима. Ми навіть не помітили її приходу, оскільки вона була тепла, вогка, майже не відрізнялася від осені. Тільки початок посту вказував на зміну пір року.
Лицар Ральф де Брійар потроху видужував. Але, як і раніше, залишався відлюдькуватим, ні з ким не хотів спілкуватися. Проте я помічала: його цікавить, що відбувається в графстві, він уважно дослухається, про що говорять люди. Інколи на його вродливому обличчі з’являлося якесь сум’яття. Особливо, коли обговорювали те, скільки зусиль докладає граф, щоб припинити безлад, хоча це виявляється марним.
А ось дідусь Торкіль нидів просто на очах. Не надто, здавалося б, небезпечна рана в нього на голові ніяк не гоїлася, та й старий він був дуже, кволий. До посту взагалі впав у нетяму. Звичайно, йому було вже за вісімдесят, і я не знала нікого такого старого. Адже Торкіль бився ще при Гастінгсі та був одним із найшанованіших людей у Денло. Принаймні, серед моїх одноплемінників.
І ось старий Торкіль із Ньюторпа тихо вмер одного туманного ранку в середині грудня. Елдра сиділа з ним до останнього, коли ж ми почали готувати тіло до поховання, вона відкликала мене, щоб поговорити.
Я давно помітила, що їй треба виговоритися. Щось бродило в її душі, кублилося, як темний нарив. Звісно, пережити таку наругу! Але саме в такому стані стражденний понад усе має потребу в співчутті. Тому, коли вона покликала, я відразу пішла з нею.
Ми усамітнилися в моїй опочивальні, сіли біля вогнища.
— Після Торкіля в роду залишився лише Альрік, — сказала нарешті Елдра. — Альрік і я. Але я довгий час вважалася безплідною і страшенно сумувала через це. І ось тепер зрозуміла, що вагітна.
Я радісно стисла її руки, але моя посмішка згасла, щойно я побачила її погляд — темний, сповнений жовчі.
— Мені не відомо, хто батько дитини — Альрік, чоловік мій, чи хтось із тих негідників, які ґвалтували мене.
Я зібралася з духом. Зараз або заспокою її, або вона опиниться в безодні цілковитої безвиході. І я досить жорстко сказала, що в неї завжди залишається надія: дитина найімовірніше є плодом її кохання й вона повинна любити, оберігати її. Бо тепер рід Торкіля з Ньюторпа не урветься. Не дозволила їй заперечити, навіть нагримала. І схоже, мені таки вдалося на неї вплинути.
— Альрік ніколи не повинен довідатися про твої сумніви. Бог дав тобі щастя материнства, ось і прийми це як дар Його. І не руйнуй того щастя, яке спізнала в шлюбі з чоловіком.
Тут мій голос раптом зірвався. І якось саме собою вийшло, що вже не я переконувала Елдру, а вона мене. Адже ми все-таки були подругами.
Поховати тана Торкіля було вирішено біля церкви Святого Дунстана. І ось ми рушили до церкви — попереду несли труну з небіжчиком, слідом у жалобі йшли Елдра, я, мої люди та ще загін озброєних стражників — вийшло, що в Торкіля чималий ескорт, аби супроводити його в останню путь. Але виявилося, хтось устиг попередити саксів про похорон біля Святого Дунстана, й до церкви у фенах з’їхалося чимало довколишніх танів. Прибув і онук покійного, Альрік (Елдра так і кинулася до нього); був і огрядний Бранд, і Хорса, звісно Хорса, адже відомо було, що саме він стояв на чолі бунтівних саксів. Угледівши мене, Хорса презирливо скривився, але хоч не виявляв прилюдно неповаги, тримався гідно до закінчення похорону.