Утред увесь час був напружений. Він перший і відчув небезпеку. Я бачила, як змінилося його обличчя, як він припав вухом до землі, потім швидко підвівся.
— Негайно їдьте. Швидше!
Нормани вочевидь почули про похорон і напали великим загоном відразу з кількох боків. Одна за одною з туману виникали постаті вершників, долинало несамовите іржання коней, брязкіт криці. Ми вже були в човнах, а біля церкви, за пеленою туману, кипів жорстокий бій — сакси утримували нападників, які намагалися відрізати нам шлях до відступу. А тут, як на гріх, заголосила Ейвота — в неї почалися перейми, і лишень у дорозі я виявила, що з нами немає Елдри.
Утред повернувся тільки за годину — живий і неушкоджений. Він повідомив, що напад норманів відбито, а Хорса особисто розкраяв сокирою череп Нортберту де Ласі й тепер вважається героєм. Елдра ж не захотіла розлучитися з чоловіком, пішла з ним до табору бунтівників.
Але тоді мене значно більше хвилював стан Ейвоти. Ми ледь устигли привезти її, дотягти до зали, де вона раптом упала на підлогу, розставила ноги й почала пнутися. Труда миттю виштовхала мене, сказала, що скоро мені самій народжувати й не слід поки що бачити такого. А ось про Ральфа жінки, які клопоталися біля породіллі, забули зовсім. Він же був такий тихий і непримітний на своїй лежанці в кутку, до нього звикли, мов до меблів. Схаменулися тільки, як помітили, що він, блідий, стоїть просто над ними й тремтить. Але було не до нього. Дитина вже виходила, тож бідолаха Ральф бачив усе. Відразу й знепритомнів. Довелося панькатися і з ним, і з Ейвотою, і з її дитиною. Дівчинкою.
Потім розповідали, що народила її Ейвота на диво легко, змогла сама підвестися після пологів. Я ж була налякана її криком і з жахом думала, що й мені належить пройти через таке. Зате донька в Ейвоти народилася міцна, здорова. Молода мати сказала, що назве її Бертою. Спасибі, хоч не Бертрадою.
На Ральфа це потрясіння вплинуло навіть добродійно. Він перестав усамітнюватися, прагнув бути чимось корисним. Ми навіть інколи розмовляли вечорами. Ральф розповідав звідки він родом, про те як потрапив на службу в Гронвуд. А ось як втратив службу — не згадував, та я й не розпитувала.
Тим часом настала справжня зима, зі снігопадами по декілька днів, із буревіями. У всі щілини задувало, ми тислися до вогню, не скидали верхнього одягу навіть на ніч. Вийти на вулицю ніхто не наважувався, просиджували цілісінькі дні в задимленому теплі.
Одного з таких вечорів Ральф заграв на лірі. Бозна-хто приніс у вежу інструмент, але він був поламаний, валявся без потреби, поки Ральф не полагодив його. І як приємно зазвучали струни в такт потріскуванню полін у вогні та завиванню заметілі за стінами. Ральф заспівав. Голос у нього був на диво приємний, усі заслухалися.
Я дивилася на Ральфа, не помічаючи, як перезираються всі навколо. Коли ж Ральф замовк і підвів голову, мене збентежив його сповнений обожнювання погляд.
Мені стало ніяково. А тут іще й помітила, як уважно Утред спостерігає за нами з Ральфом і посміхається. І про що він думає? Адже я була жінкою на останніх днях вагітності, мій живіт, що так довго залишався невеличким, тепер роздуло, мов барильце. Я навіть ходила, трохи вигинаючись назад. І давно забула відчуття, коли була гнучкою і легкою, могла нагнутися і без зусиль зав’язати черевика. Але тепер залишилося недовго чекати.
Снігові буревії, що тривали по кілька днів, нарешті вляглися. Все навкруг було занесене снігом, вшкварили морози, яких не пам’ятали навіть старі. Стояв страшенний холод, особливо відчутний у нашому болотяному краю. Водяне безмежжя фенів промерзло наскрізь і, куди не глянь, довкруг були сніг і тиша.
У ці морозяні дні бунтівничі заколоти припинилися. Всі хто міг, роз’їхалися по домівках. Лише жменька найзапекліших заколотників сховалися десь у лісах на півночі графства. Вони не впокорилися, й було зрозуміло: ледь потеплішає, знову литиметься кров і мирної сівби годі й очікувати. Потім прийшла звістка, що війська короля увійшли в Норфолк, і графство завмерло, очікуючи наслідків.