Мені було важко добирати потрібні слова, я була страшенно стомлена. Але вони таки прислухалися, почали розпитувати. І тут Хорса звелів усім стулити пельки, сказав, що, мабуть, сам Едгар послав мене сюди з такою брехнею, що я хочу заманити їх у пастку, оскільки віддана Армстронгу, як собака. Вони ж, вільні сакси, вже пізнали свою силу й не здадуться без бою.
Я ніби чула його давні слова у вежі Тауер Вейк. Хорса залишався вірний собі, своїм войовничим поняттям про честь і волю, здобуті в бою. Йому потрібна була слава, навіть ціною життя. Свого, чи цих людей — не мало значення. Мені це здавалося безглуздим. Але я не могла не помітити, що його промови діють на людей. І багато хто з присутніх саксів, особливо наймолодші, піддалися його впливові, войовничо загомоніли, загриміли зброєю.
А ось чому раптом вони всі разом умовкли, я зрозуміла не відразу. Просто дивувала тиша, яка запала враз, а вже по тому я помітила, як усі завмерли й спрямували погляди на щось позад мене. Я відвела вбік хутряний каптур і озирнулася. Спочатку розрізнила тільки силует новоприбулого за низькою аркою, побачила багатий плащ зі світлого хутра, блиск застібок біля горла. Потім він схилився під низьким склепінням, увійшов, став на купу каміння біля входу. Перед нами був Едгар.
Першої миті ніхто не зміг мовити й слова. По тому почувся брязкіт зброї, яку люди повихоплювали, та Едгар швидко простяг руки долонями вперед — давній жест попередження, що він без зброї та з мирними намірами. Й ніхто не зрушив з місця.
Я пильно вдивлялася в Едгара. Як давно ми не бачились! Я впізнавала цю гордовито посаджену голову, хвилясте пасмо капітанового волосся, яке спадало на око, бо встигло вже відрости, мужнє підборіддя. І раптом злякалась, сахнулася, аби сховатись за спинами.
Едгар не помітив мене.
— Я прийшов поговорити з вами, сакси, бо іншого шляху зупинити кровопролиття нема. Невже ви не думали, що я не знайду вашої криївки за слідами на снігу? Невже вважали, що в мене замало сили, щоб здолати вас? Але тепер ваше лігвисько оточено. Зі мною королівське військо, а це досвідчені воїни та лицарі. Вони тихо зняли ваші дозори й тепер стоять за кожним деревом із луками й мечами, готові будь-якої миті вдертися сюди. Але я звелів їм залишатися на місцях, поки перемовлюся з вами.
Він говорив владно та спокійно. Сказав, що коли сакси погодяться добровільно вийти з укриття й здадуть зброю, їм не заподіють шкоди. Але їм доведеться вирушити в Гронвуд, де відбудеться розгляд, як і планувалося спочатку. В його замку граф Стефан Блуаський, представник короля, і єпископ Генрі Вінчестер, представник Церкви, будуть готові вислухати їхні доведення та постаратися розсудити, хто винен у цьому заколоті, хто перший підняв зброю.
— То ти готовий зрадити свій народ? — злобливо перебив його Хорса.
— Мій народ — це підвладні мені люди Норфолкширу, байдуже, нормани чи сакси. А злочинцями я вважаю тільки тих, хто підбурює народ. Цього я ані дозволити, ані виправдати не можу. Тому й домовився зі Стефаном Блуаським, що першим увійду до вас і постараюся вирішити справу полюбовно. Ви всі воїни й повинні розуміти, що війську короля нічого не варто було захопити вас зненацька й перебити, мов сонних дитинчат рисі, в темному лігвиську. Але повторюю — хто скориться добровільно, тому ніщо не загрожує. Покарано буде лише тих, кого суд визнає винними.
— Винні вже за морем, — раптом із акцентом вигукнув Ральф, виступаючи наперед. — І повірте, саме вони добряче тішаться, знаючи, що ви тут ріжете один одного.
— Ральф де Бріяр? — здивувався Едгар. — А ви звідки тут?
Та лицар не відповів на запитання. Каліченою саксонською мовою, але спокійно він розповів те, що вже повідав мені раніше: про злість Бігода та його бажання помститися графові Норфолку, про те, як Бігод умовив своїх людей вчинити напад на нормандські маєтки під личиною саксів, щоб таким чином спровокувати тих і других на різанину й примусити Едгара поплатитися за всі ці заворушення.
Хоча Ральф поволі добирав слова, часто помилявся, зміст його розповіді всі зрозуміли. Люди почали переглядатися, хтось сердито вилаявся, хтось забожився.
— І все сказане мною така само правда, як і те, що всі ми потребуємо милосердя Божого, — закінчив Ральф. І вже нормандською додав, звертаючись до Едгара: — Я готовий повторити все це перед представниками короля і заприсягтися в тому на Біблії.
Свідчення Ральфа все пояснили й розставили по місцях — і граф, і ватажки саксів це зрозуміли. Багато хто вже ладен був скласти зброю та йти за Едгаром, але знову Хорса мало не зруйнував усе.