— Невже шляхетні тани танцюватимуть під дудку якогось француза? — кричав він. — Невже покірно складуть зброю тоді, як нарешті дали всім зрозуміти, що не змирилися з владою норманів, що не є покірним овечим плем’ям, яке дозволяє обдирати себе й терпить владу поневолювачів? Чом би нам просто зараз не схопити цього зрадника Армстронга і, загрожуючи розправою над ним, не примусити війська відступити?
Обличчя в Едгара посмутнішало.
— Мені гірко, що мої одноплемінники ладні погрожувати людині, яка прийшла без зброї, сподіваючись на їхню честь. Що ж чиніть по-своєму, але знайте: у Стефана Блуаського й лицарів короля є наказ придушити заколот за будь-яку ціну. І якщо для цього доведеться пожертвувати моїм життям, життям сакса, який добровільно увійшов до бунтівників, — вони не зупиняться. Але чи врятує це вас — не знаю.
— Ні!
Цей крик сам зірвався з моїх вуст. Розштовхуючи людей поперед себе, я кинулася до Едгара. Але не встигла, хтось затримав мене. Груба рука схопила мене ззаду за волосся, закинула голову так, що я мало не впала. Я завмерла, коли побачила біля своїх очей вістря кинджала.
— А якщо ми зробимо так, Едгаре?
Це сказав Хорса.
— Якщо ми зробимо заручницею твою Фею Туманів?
Хорса відкинув мою голову назад, і я могла бачити Едгара, який стояв на купі каміння біля входу. Він дивився на мене згори вниз і в червонястому світлі смолоскипів було помітно, як змінюється його обличчя. Спочатку подив, потім хвилювання, знову подив…
Хорса тримав мене так, що я мимоволі вигнулася назад, поли моєї накидки розійшлися, стало видно обтягнутого тканиною живота. Едгар дивився на нього, і його очі розширювалися, нарешті він судомно ковтнув. Потім обличчя його стало жорстким, напруженим. Тепер він дивився на Хорсу.
— Відпусти Гіту, Хорсо.
— Це якщо я визнаю за потрібне. Агов, спокійно, спокійно, Едгаре. Стій, де стоїш.
Я відчула, як вістря кинджала Хорси вперлося мені в горло. Від страху примружилася.
А голос Хорси звучав на диво спокійно.
— Зараз ти вийдеш звідси, Едгаре, й звелиш людям короля забиратися. Інакше, присягаюся всіма чортами пекла, я особисто переріжу горло твоїй хвойді. Або ще краще — ми розпоремо її черево та подивимося, кого носить від тебе. Ти сам зможеш визначити, кого їй зробив, коли ми викинемо цей скривавлений згусток на сніг. І…
Він більше нічого не сказав. І рука з кинджалом більше не манячіла в мене перед очима, пальці, що тримали мене за волосся, розтислися. Тіло Хорси важко впало до моїх ніг.
— Хорса з Фелінга завжди був надто запальний, — спокійно мовив товстун Бранд і відкинув камінь, яким оглушив його. — Пробач, Едгаре.
У мене підгиналися ноги. Щоб устояти, я мимоволі зробила крок уперед. І миттю опинилася в Едгарових обіймах.
Це було як диво. Він обіймав мене, обіймав сильно, але й так дбайливо… І хмеліючи від щастя, я забула про всі страхи, блаженно схилила голову на хутро до його плеча. Найнадійніші, найлагідніші руки на світі обіймали мене. Едгар ніжно потерся щокою об моє волосся. Я чула його тремтяче дихання зовсім близько, розрізняла швидкі удари його серця.
— Рідна моя. Чому? Як же ти могла, навіщо чаїлася від мене стільки часу?
Я поволі розплющила очі, повертаючись у реальний світ.
— Яке це має значення? У тебе ж є дружина.
Я таки розімкнула руки, що обіймали мене.
Зуміла подивитися йому в обличчя.
— Я не була з бунтівниками, сере. Просто привела до них Ральфа, щоб пояснити все. Ральф де Бріяр допоможе вам залагодити цю справу.
Едгар мав такий вигляд, що я не була впевнена, чи зрозумів він мене. Але, мабуть, таки зрозумів. І коли я відійшла, заговорив із саксами вже спокійно. Я помітила, як вони почали поодинці виходити. Винесли й Хорсу.
Я сіла, відвернулась до стіни. Поряд була тільки Елдра. Але вона відступила, коли наблизився граф. Він теж сів поряд. Це було нестерпно.
— Іди, Едгаре.
Він скорився. А я розплакалася. Мені було зле, знову заболіло в попереку. Так, заплакана, я й вийшла надвір. Мружачись від сліпучого на морозяному сонці снігу, не дивлячись ні на кого, дійшла до нош.
Утред допоміг мені залізти в них. Я була, як міх із борошном, — важка, неповоротка. Я хотіла додому. Елдра влаштувалася поряд зі мною, обійняла, і я могла всмак виплакатися на її грудях. Потім крізь схлипування запитала, як залагодилися її справи з Альріком. Виявляється, вона таки зізналася йому. Між ними не може бути таємниць — так вирішила вона. Альрік сказав, що дитя не повинне страждати, але він сподіватиметься, що дитина від нього. Я ж подумала: все одно дарма вона розкрила таємницю. Звісно, чоловік кохає її, проте на її дитині цілісіньке життя лежатиме тавро підозри. І ще я здивувалася, наскільки цинічною стала за цей час.