Ми пролетіли повз якусь садибу, поминули селище, кілька гаїв, перескочили промерзлий струмок, і тільки тоді я почала помічати, що біг коня сповільнився.
Я побачила осторонь високі зарості чагарнику й спробувала спрямувати на них коня. Майже зависла на поводах, вказуючи йому напрямок. І він начебто скорився. Ось зараз утомлений кінь помітить перешкоду й зупиниться. Мені навіть здалося, що задум вдався: Набіг завмер перед густо переплетеним галуззям. Я перевела подих, розслабилася.
Та це було помилкою. Набіг ніби відчув, що я вже не так міцно чіпляюся за нього. Мить — і він сильно та несподівано хвицнув задом. Я вереснула, вилетіла з сідла, перекинулася в повітрі й… Мати Божа! Якби гілки чагарника не пом’якшили мого падіння, не знаю навіть, чим би скінчилася для мене ця пригода. А так я лише сильно подряпалася, загубила сітку для волосся та добряче налякалась. А коли, плутаючись у розпущеному волоссі, полах плаща, спідницях, роздираючи кущі, вибралася нарешті на відкритий простір, виявилося, що я зовсім сама. Набіг манячів десь далеко попереду й щомиті віддалявся.
Ну й що мені тепер робити? Я роззирнулась. Уявлення не мала, куди мене заніс цей гнідий демон. Від мого почту й натяку не лишилося, ніде не було помітно жодних ознак людського житла. Лише рівний відкритий простір, жовтий сухий очерет та сіре низьке небо над головою.
Із півгодини я брела навмання, спершу лаялася, а потім заплакала. Я була голодна, змерзла й не знала, куди потрапила. Та й крига біля берега струмка, вздовж якого намагалася йти, несподівано тріснула, я провалилася мало не по коліна, промочила взуття, спідниці, поли плаща.
Та видно, небо не лишило мене напризволяще. І хоча я наскрізь промерзла й навіть уже тихенько скімлила від розпачу, незабаром вийшла на добре вторований шлях. Аж раптом із-за невеликого гайочка попереду почулося мелодійне дзенькотіння бубонців і людські голоси. Я страшенно зраділа. Мало вперед не кинулася, але пригадала, хто я, та змусила себе зупинитися на узбіччі й гордо випросталась. Тільки широко розплющеними очима дивилася на кавалькаду попереду, на вершників, які їхали попарно, охороняючи розкішний паланкін, який тягли мули в багатій збруї. Дзенькіт його бубонців я й почула звіддаля.
З кавалькади мене помітили; спочатку просто придивлялися, потім на обличчях з’явилися подив, замішання. Один вершник під’їхав до паланкіна та щось промовив. Нарешті вони наблизилися, фіранка паланкіна відкинулась, і я перевела подих — упізнала знайоме обличчя абата Ансельма з Бері-Сент-Едмунса.
— О, святі угідники! — вигукнув абат. — Міледі Бертрадо? Ви тут, сама, а ваш вигляд… Як таке могло трапитися?
Я ж роздивлялася, як тепло облямовані лебединим пухом його каптур і комір, які м’якенькі в нього рукавички на хутрі. А я… Уявляю, який мала вигляд: розпатлана, подряпана, промерзла. Навіть коли я звеліла абатові не мучити мене запитаннями, а допомогти, голос мій звучав якось надтріснуто, майже благально. Але Ансельм і так уже наказав своїм людям підсадити мене в паланкін. Як хороше відкинутися на хутряні подушки! Тут була жаровня — справжня, наповнена вугіллям жаровня з бронзовою покришкою. Я простягла до неї негнучкі пальці, присунула змерзлі стопи. Ніяк не могла зігрітися. Хвала Всевишньому, добрий Ансельм дав мені вина. Ось я й назвала його добрим. Та ж я була благодійницею його обителі, щедро жертвувала на неї, допомагала Ансельму в деяких позовах із сусідами. Чи міг він після цього повестися зі мною інакше?
Я повільними ковтками попивала вино й із задоволенням жувала начинений куріпкою пиріжок. А тим часом слухала балаканину Ансельма: мовляв, повертається він із далекого приходу в Бері-Сент-Едмунсі. І якщо буде на це моя ласка, він гостинно прийме мене в своїй обителі. Я навіть розчулилася. Ансельм уже запевняв: щойно я облаштуюся та відпочину, він негайно пошле гінців у Гронвуд.
Ні, ні, якщо його превелебність хоче зробити мені послугу, нехай не поспішає зі звісткою про мене. І я навіть посміхнулася, коли уявила, який переполох здійметься, коли я зникну.
Можливо, мені варто було пояснити Ансельмові причину мого небажання повідомити про себе чоловікові, але він не розпитував, навіть головою закивав на знак розуміння.
— Звісно, дитино моя, як мені вас не зрозуміти. Едгар Армстронг не мав права ображати вас. По всьому графству пліткують про це. Знову він і ця нещасна заблукана душа Гіта Вейк.
Він умовк, але я вже втупилася в нього чіпким поглядом. А в грудях моїх неначе застряг твердий клубок. Знову… Мій чоловік і Гіта… Гіта, ім’я якої Едгар повторює навіть уві сні. Я навіть тремтіти перестала, так мене обпік гнів.