— Буде ліпше, коли ти скажеш, що це я захопив леді Гіту й від її імені розпалюю заколот, — несподівано для себе самого запропонував я. — Так ти зможеш видати себе за повіреного Гіти, якого нібито вона послала з цим донесенням, а заразом відведеш гнів Ансельма від самої дівчини. Хай уже краще думає, що вона тут ні до чого, а всім керує Хорса з Фелінга.
Утред глянув на мене, і його очі несподівано потеплішали. Але цей простолюд мало мене цікавив. Інша справа — Гіта. Жодна з моїх дружин не дарувала мені таких захоплених поглядів. І я відчував сум’яття, яке мені, загалом, не властиве. Тому, не знаючи, що ще додати, зовсім розгубився і пішов.
Ніколи не думав, що погляд прекрасних очей здатен так сколихнути душу. Звісно, я жадав її по-плотському, але саме тієї миті, коли я проявив несподівану великодушність, ця дівчина з волоссям барви льону й сріблястими очима стала раптом дорога мені надзвичайно. І я зрозумів, що відтепер мені потрібні її захоплення, відданість, її ніжність. Тепер я просто не мислив життя без неї.
Ці думки не йшли у мене з голови аж до самого вечора, коли ми почали готувати до відправки гінця. Довелося зачекати, поки остаточно смеркне, табір норманів нарешті затихне, а туман стане густішим за вівсяний кисіль. Навіть з вершечка вежі я не міг роздивитися, як Утред спустився у воду — пролунав тільки легкий сплеск.
Я мимоволі зіщулився, коли уявив, що зараз відчуває воїн у крижаній воді. Можливо, йому дійсно вдасться прокрастися повз табір норманів, але в глибині душі я був не проти, щоб його схопили. Тоді Утред буде вимушений збрехати, що Гіта Вейк моя полонянка, і з цієї миті наші імена будуть пов’язані нероздільно.
Вона й зараз була тут, поряд, на вежі, а навколо плив туман. Я хотів доторкнутися до неї.
— Гіто, — хрипко прошепотів я.
Вона наблизилася, у темряві я відчував її погляд.
— Я ніколи не забуду, як ви хотіли врятувати моє добре ім’я. І завжди молитимуся за вас, Хорсо з Фелінга.
Я простяг до неї руки.
— Хочу тебе…
Вона відступила.
— О, не призначайте ціни своїй великодушності!
— Гаразд, — процідив я крізь зуби. — Але й ви не забувайте про неї. І пам’ятайте, чим зобов’язані мені!
Зрозумів, що бовкнув не те, коли Гіта відскочила.
— Ми в такій небезпеці, — вже сухіше мовила вона, — що не маємо права на «пам’ятайте». І якщо все обійдеться… Що ж, шляхи Господні несповідимі. А поки що, Хорсо, вам таки слід піти навідати сина.
Наступного дня туман розсіявся і несподівано засяяло сонце. За такої погоди взимку завжди кращає настрій. Проте для нас радості не було. З Тауер Вейк ми дивилися на дамбу, що вела до вежі, й розуміли, що люди Ансельма готові до вирішального штурму. Вони тягли таран, величезне дерево, обстругане й оббите на кінці залізним «лобом», встановлене на колесах, над ним височіло дерев’яне накриття, щоб наші стріли не зашкодили тим, хто штовхатиме облогову споруду. Вони підкотили її, залізний «лоб» ударив у браму, здригнулась уся вежа.
У Тауер Вейк стояв жахливий галас. Іржали коні, бекали кози, кричали люди. Крізь цей гармидер я насилу зміг догукатися, щоб ворота завалили зсередини чимось важким. Лише коли люди взялися робити завал, я зійшов нагору. Удари тарана стрясали вежу. Наші воїни стріляли згори, але марно — накриття над тараном захищало нападників від стріл і я звелів не витрачати їх даремно. Наказав готувати олію, чортихнувся, дізнавшись, що вона ще не достатньо розігріта. Прокляття, про що, запитується, раніше думали ці бовдури? Значить, нехай ллють воду! І знову я лаявся, коли побачив, як дашок над тараном захищає людей Ансельма від окропу.
Дошки брами вже тріщали. Таран відкочувався і знову вдаряв.
— Ет, зараз би гака! — вигукнув Альрік, дивлячись вниз. Але миттю відскочив, коли поряд об кам’яний парапет чиркнула стріла.
— Гака? — перепитав староста Цедрік. Погляньте, он у воді біля підніжжя вежі напівзатоплений човен. Він має якір. Може згодитися за гак?