— Святі мощі! Ну, звісно!
Я бачив цього човна, точніше його ніс, що стримів із темної води. Від нього у воду тяглася мотузка. Я вже хотів віддати наказ, щоб мене обв’язали мотузкою і спустили, але стримався. Я був поганим плавцем, та й від думки про холодну воду охоплював страх. Ліпше полум’я битви, ніж холод підводної імли.
І я гукнув Альріку:
— Це твоя ідея. Давай-но, діставай якір.
Таран не вгавав. Гарячково поспішаючи, ми обв’язали мотузкою Альріка та почали спускати. Ось уже коли світлий день ні до чого. Нормани негайно помітили Альріка, й полетіли стріли. Проте він неушкодженим досяг поверхні води й відразу пірнув. А коли з’явився на поверхні, в його руці вже був якір. Він швидко зрізав його ножем із міцної мотузки.
Вороги не припиняли стрілянини, й вода довкруг молодого тана так і здіймалася хвилями. Він сховався за носом човна, в який відразу вп’ялося кілька оперених стріл.
— Прокляття! Ворушися, Альріку! Ти там у них як мішень на стрільбищі!
Ми тягли щосили й молилися світлим духам, щоб не дали ворогам поцілити в Альріка або щоб він ненароком не впустив якір.
Якоїсь миті серед людей, які вчепилися в мотузку, я помітив і леді Гіту. Вона тягла нарівні з усіма. Та ось білява голова хлопчини з’явилася над парапетом, і я вмить вирвав у нього якір. І поки решта, в тому числі й Гіта, витягали мокрого блідого Альріка на майданчик вежі, я вже прив’язував якір — міцний, із добротної норфолкської криці — до мотузки зі скручених ременів. Альрік, промоклий, але наполегливий, — ось, що значить справжній сакс! — уже був поряд, узявся мені допомагати.
А потім нам таки вдалося підчепити якорем таран. Тут стало зовсім не до жартів — наші кістки тріщали від натуги, коли ми, мало не падаючи на землю, налягали на ремені. Таран почав перекошуватися, а Цедрік, який стояв біля парапету й дивився вниз, закричав, що один із воїнів Ансельма намагається перерубати джгут, який утримував якір. Мотузка була завтовшки як рука. Ну ж бо ще! Наляж!
І ми зробили це! Ми перекинули таран. Люди Ансельма попадали у воду, кинулися назад. Засвітла вони були, як на долоні, й ми стріляли в них, влучали, тріумфували.
Того дня у всіх був піднесений настрій. Гіта особисто обнесла кожного чаркою елю. Цікаво, чи відпочивала колись ця дівчина? Бо якщо не сиділа над пораненими, то готувала їжу або молилася. Така вродлива, тендітна й водночас, така мужня. Воістину ця жінка гідна була стати дружиною такого воїна, як я. Але одне мене змушувало замислитися: що виразніше я давав їй зрозуміти, які в мене щодо неї плани, то більше вона мене сторонилася. Ну та нічого. Ми всі замкнуті в Тауер Вейк, і вона рано чи пізно зрозуміє, що від долі не втечеш.
Але наступного дня все змінилося так, що я й припустити не міг.
Зранку ми дізналися, що люди Ансельма готують нові облогові пристрої. Скільки ще штурмів ми витримаємо? Тим паче, багато хто вважав помилкою те, що послухали мене й зачинились у вежі. Серед фенів, казали вони, ми, принаймні, мали б свободу маневру.
Щоб не дати людям остаточно втратити віру в мої здібності полководця, я зібрав саксів і виголосив полум’яну промову про святість нашої боротьби. Кожен повинен пам’ятати, що ми не просто бунтівники — за нами правда, крім цього, ми заступилися за беззахисну жінку. І якщо удача відвернеться від нас, не слід страшитися смерті. Якщо й доведеться залишити земну юдоль, то ми прихопимо з собою немало клятих норманів і нас оспівають у піснях, як великого Херварда!
Потроху мені таки вдалося підняти бойовий дух. Був у мене цей дар. І я з насолодою побачив, як очі в людей спалахують ненавистю, як вони потрясають зброєю і напружують м’язи.
Крик Цедріка не відразу й привернув їхню увагу. Слід зазначити, що старий рів не слухав моєї промови, бо якраз чатував на вежі. А тут раптом спустився, кричить щось, хапає то одного, то другого за плечі, щось пояснює. Нарешті його помітили Гіта й Альрік, побігли кудись, а люди тим часом посміхалися, передаючи звістку один одному. І я зрозумів, у чому річ. Один із моїх людей пояснив збуджено:
— Військо! Ціле військо з’явилося з фенів, переполохавши людей Ансельма.
— Це сакси?
— Ні, не схоже.
— Невже Утред привів людей із Норіджа?
Ми всі кинулися до бійниць.
На березі озера дійсно панувало незвичайне пожвавлення. Видно було, що воїни Ансельма похапали зброю, але в бій ніби не рвалися. Ще б пак, їх оточила ціла рать закутих у броню вояків, піших і кінних, на списах у котрих розвівалися прапорці з якимось зображенням. Я знав про ці нормандські штуки з емблемами, але мені вони ні про що не говорили. Проте незабаром я зрозумів, хто привів людей. Упізнав вершника в світлому плащі, який виділився з натовпу, коли зупинив коня перед Ансельмом. Шериф Едгар. Я тихо вилаявся.