Я не знаю, про що я подумав, а що сказав уголос священикові. Чи то він відштовхнув мене, чи я сам упав обличчям на стіл… у м’який соус, яким був залитий окіст, що стояв переді мною.
…Якоїсь миті я опам’ятався. Ще погано розуміючи, підвів голову, відчистив обличчя від печені, в якій лежав. Хтось прудко прибрав від мене таріль, хтось намагався допомогти підвестися, підтримував під лікоть. Я відштовхнув послужливу руку, озирнувся. У залі вже була напівтемрява, полум’я догоріло, лише подекуди по обвуглених полінах іще пробігали язички. І в цьому тьмяному світлі я розрізнив стомлених челядинців Альріка, які прибирали рештки трапези й витирали стіл жмутами соломи. Самих хазяїв у залі не було, але багато гостей, як і я, позасинали тут-таки. Хто задрімав, простягнутий на лаві, кого слуги вкладали на соломі вздовж рубаних стін. Між ними лежали і величезні миролюбні вовкодави Альріка. Я помітив Утреда, який спав, обійнявши таке ось кошлате чудовисько. Побачив і отця Мартіна, впізнав його темну рясу з хрестом на грудях у відблисках вогню. Священик спав серед інших на соломі, зручно влаштувавши голову на товстому череві Бранда, йому навіть не заважало громове хропіння тана. Я пригадав, про що говорив панотцю Мартіну. Якби він не пішов із Тауер Вейк, то Гіта була б моєю… Гіта. Де вона?
У голові моїй гуло. Я потрусив нею, борючись із болісним похміллям. Помітив прислужника, який зливав рештки елю з кубків у одну чашу, і коли той хотів випити, встиг вихопити її. Але щойно почав пити, побачив Гіту. Побачив їх.
Дивно, що я не помітив їх одразу. Вони сиділи на колишніх місцях, недалеко від вогню, і я бачив їхні постаті, трохи схилені одне до одного через стіл. Вони розмовляли і, здавалося, не помічали ні мене, ні слуг, взагалі нікого. Я не міг розібрати, про що вони говорили, бо через гудіння в голові погано вловлював їхні голоси. Але Гіта простягла руку через стіл, і Едгар спіймав її, пристрасно поцілував. Він не відпускав дівчину, дивився на неї. Вона на нього. Я бачив її ніжний профіль на тлі вогню, бачив цю блискучу хвилю волосся, що стікала по спині, по плечах. Я дивився на неї, не міг надивитися. І, розуміючи, що втрачаю її, хотів завити.
Але в горлі моєму ніби спух клубок, я лише хрипів, а постать Гіти ніби танула, розпливаючись у каламутній, блискучій імлі. Сльози. Я був п’яний. Я був нещасний. І сльози заливали мої очі, обличчя. Я ледве зміг розрізнити, як вона підвелася… Вони підвелися, як він обійшов стіл, і їхні тіні злилися в одну… Обійнялися. Навіть це перетворювало їх на єдину істоту.
Я сидів, як бовдур, бачив, як мій ненависний ворог, цей Едгар, щасливчик Едгар, виводить Гіту, як вони зійшли сходами й зникли в якомусь покої. Тихо стукнули двері.
Я здригнувся, але залишився на місці. Як довго? Я не знав.
Хтось знов узяв мене під лікоть.
— Шляхетний Хорсо, давайте я вам допоможу. Будьте ласкаві, встаньте, я вас відведу, соломки підтрушу.
Отже, я спатиму серед собак і п’яних. Я — герой облоги Тауер Вейк, який не жалів навіть власного сина. А вона… А він… Чому все дістається йому?
І я заревів.
Наляканий слуга так і відскочив.
Я встав, навалюючись на стіл, почав перелазити через нього.
— Усі дияволи пекла!
Я шукав свою сокиру. Де вона? Її не було поряд. Та нічого — на стінах серед мисливських трофеїв тут і там висіли схрещені списи, бойові палиці. А там, біля вогнища, мерехтіло лезо старовинної двосічної сокири. Я кинувся до неї, наступаючи на тих, що спали під стіною, спотикаючись. Схоже, я натрапив і на шляхетного Бранда сина Орма. Він рохнув, почав підводитися.
— Білий дракон! Білий дракон! — волав спросоння, відштовхуючи мене.
Я таки зірвав зі стіни сокиру. Відіпхнув Бранда, який чіплявся за мої коліна, мигцем помітив перелякане обличчя панотця Мартіна. Хтось із челяді намагався втримати мене, вирвати зброю.
Я ревів і так розмахував сокирою, що вони поквапливо відскочили. Загавкав якийсь пес. Я ж ні на що не звертав уваги, спотикаючись і розштовхуючи тих, що намагалися мене втримати, кинувся туди, де на верхню галерею вели сходи. Падав на них, чіплявся за поруччя.