Угорі я вихором промчав галереєю до тих самих дверей, штовхнув їх, наліг усім тілом. Двері були замкнуті зсередини.
— Едгаре! Відчиняй, нормандський собако! Відчиняй, бо виб’ю двері й розмажу сокирою твою кляту стрижену голову.
Я з розмаху всадив лезо сокири в дерев’яну поверхню і відчув, як затремтів держак у моїх руках, а удар озвався до пліч.
— Відчиняй, підлий спокуснику саксонських наречених!
На мене ззаду навалилися, закричали. Я розметав їх, як вепр розкидає собак на полюванні. Знову й знову встромляв сокиру в дошки дверей. Краєм ока побачив Альріка, який з’явився на галереї, на ходу накидаючи туніку. Знизу сходами біг дебелий Бранд. Але мені було не до них. Я вдарив знову. Лезо вп’ялося в дерево дверей, полетіли тріски. Я не встиг вирвати сокиру, коли Альрік ззаду накинувся на мене. І Утред звідкись з’явився, повис на плечах.
І цієї миті двері відчинилися. Я побачив роздягненого до пояса Едгара з мечем у руках.
— Якого диявола, Хорсо!
— Якого диявола? Та пустіть мене! Я мушу розтрощити голову цьому паскуднику, який спокусив дівчину, що належала мені.
Мене не відпустили, але запала тиша. Я чув клекіт у власних грудях. Дивився на Едгара і якби мій погляд мав смертоносну силу, від нього не лишилося б і тіні. Як я його ненавидів! Ненавидів ці вузькі сині очі, це пасмо волосся на лобі, це гордовите підборіддя. Я бачив м’язи його грудей, рук і відчував майже вовче бажання вчепитися в них зубами, загризти його.
— Прокляття! Відпустіть мене. Дайте нам схрестити зброю, мені й цьому норманському лизоблюду!
Я таки вирвався. Едгар міцно стис меча, але з місця не зрушив. І я не напав на нього. Бо якраз тоді побачив Гіту. Вона сиділа на ложі за його спиною, перелякана, з розпатланим волоссям, притискаючи до грудей хутряну ковдру.
— Бачите? — я вказав усім на неї. — Ця дівчина обіцялася мені. Вона сама сказала, що якби в Тауер Вейк був священик, то він би обвінчав нас. А цей пес викупив права на неї та збезчестив. І я його вб’ю.
Я перехопив зручніше держално сокири. Навіть зубами зарипів від злості.
— Леді Гіта дала тобі слово? — тихо, але з люттю запитав Едгар.
— Ні! — раптом скрикнула Гіта. — Це була лише мить, аби позбутися Ансельма. Ні, ні, ні!
І вона заплакала, накрившись ковдрою.
Едгар вийшов і зачинив за собою двері.
— Ти хочеш битися за неї, Хорсо? Будь ласка. Але тільки тоді, коли ти не будеш п’яний. І коли поясниш, на якій підставі заявляєш права на Гіту Вейк.
На нас дивились і мовчали. Я розсердився.
—— Ну, ти, звичайно, вважаєш, що маєш на неї право. Ха! Опікун, який швиденько затяг свою підопічну на ложе розпусти. Мало тобі, що заручений з Бертрадою Нормандською, ти зажадав іще й плоть потішити з онукою самого Херварда. Ти її знеславив, собако! Нідерінг!
Незважаючи на пізню годину, навколо нас уже зібралося чимало люду. Хто питав, що трапилося, хто вже допетрав самотужки. Але щойно я вимовив це старе саксонське прокляття, всі враз затихли.
Я бачив, як заходили жовна на щоках Едгара. Але він стримався.
— Ніколи, навіть на сповіді, я не зізнаюся, що втримало зараз мою руку, Хорсо. Це справа давня. Це зв’язок між нами, який я кляну, але змушений терпіти. А щодо твоїх прав на Гіту… Тільки її слово вирішить, кого з нас вона вибере. І як ти… Як усі ви зрозуміли, вона вже зробила свій вибір. Я не неволив її. За власним бажанням і з доброї волі вона надала перевагу мені, а не тобі, Хорсо з Фелінга.
— Я б не знеславлював її, — прохрипів я, принижений його словами про вибір самої Гіти. — Я б зробив її своєю господинею.
— Так, у домі, де вже є три господині. Датські дружини — чи не так? Чи хотіла леді Гіта жити серед них?
— Датська дружина — це наш давній шанований звичай у Денло. Ніхто не має права дорікати чоловікові, який бере в дім жінку за старим законом батьків. А з леді Гітою я був готовий навіть повінчатися. Проте тепер… Тепер мені не потрібна збезчещена тобою дівка.
Я навіть плюнув у бік зачинених дверей. Зараз я ненавидів цього розпусника. Ненавидів за перевагу, надану Едгару, а не мені. І я вже постараюся, щоб про її ганьбу дізнався весь Норфолк.
З люттю ввігнав сокиру за якийсь дюйм від голови шерифа, повернувся та пішов геть, розштовхуючи цікавих. Унизу я звелів принести елю й підняв чашу за погану славу останньої з роду великого Херварда.
Стоячи біля поруччя галереї Едгар спостерігав за тим, як я п’ю.
— Ти згадав старий закон, Хорсо. Що ж, хай я і заручений із нормандкою, але відтепер за старим датським законом леді Гіта стане моєю дружиною. І хай ніхто не сміє дорікнути мені, що я зневажив ту, яку обрав за велінням серця. Всі чули, що я сказав!