Він повернувся й увійшов до покою. До неї. Гепнув дверима.
Люди довкола перемовлялися. Поступово почали розходитися. Старий закон про датську дружину — вони це відразу сприйняли. Інколи в Денло датські дружини мали більше влади й шани, ніж вінчані дружини. І я вчинив дурницю, бо сам підказав Едгару цей вихід. Але таки було щось, і воно обіцяло мені розраду. Там, за морем, жила інша. Донька короля. І Едгар був пов’язаний із нею нерозривно.
— Дияволове сім’я! — буркнув я, посміхаючись. — Подивимося, що на все це скаже Бертрада Нормандська.
Розділ 5
Отилія
Травень 1132 року
Цього дня ми, послушки з обителі Святої Хільди, зранку працювали на грядках, прополюючи капусту і висаджуючи розсаду салату. Тому не диво, що мої сандалі, пелена й руки — все було в землі. Але коли мені повідомили про бажання ігумені бачити мене, я насамперед опорядилася. Ігуменя Бріджит не зносила нечупар.
— Ви кликали, матінко?
Ігуменя сиділа за пюпітром, перебираючи якісь сувої. Вона не підняла на мене очей і ні на мить не перервала свого заняття.
Мабуть, я здогадувалася, навіщо знадобилася їй. Напередодні обитель відвідав наш патрон, преподобний Ансельм із Бері-Сент-Едмунса. Він давно не заглядав, і ми знали, що це пов’язано з його ворожнечею із шерифом Норфолка й судовим розглядом, який коштував абатові неабиякого клопоту. Але вчора він прибув у монастир святої Хільди, висповідав нас і сам відслужив месу в нашій церкві. Про отця Ансельма ходило чимало прикрих чуток — мовляв, і жадібний він, і жорстокий, і, по суті, спровокував заколот у фенах цієї зими, але я завжди бачила в ньому тільки духовного пастиря, а людські слабкості — хай із ними розбирається Всевишній.
— Підійди-но сюди, Отиліє, — зробила знак матінка Бріджит. — Це документ, у якому я не можу цілком розібратися. Преподобний абат Ансельм віддав нам у користування ліс на південь від обителі. Але ми будемо зобов’язані стежити за дорогою через ліс, і я не розумію, скільки мороки завдасть це сестрам і чи має сенс прийняти дарунок, а чи ліпше відмовитися.
На жаль, матінка Бріджит нітрохи не розумілася на справах. Проте непогано знала Ансельма й розуміла, що він ніколи не робить безкорисливих благодіянь.
Я схилилася над пюпітром, вивчаючи записи. Раніше в таких питаннях ігуменя завжди радилася з Гітою, проте після її втечі цей обов’язок перейшов до мене.
— Звісно, обителі вигідно отримати право збирати в лісі хмиз і ягоди, — почала я. — Але в цьому документі нічого не сказано про те, чим ми розплачуватимемося з працівниками, які стежитимуть за розчищенням дороги. Якщо це ляже на нашу обитель, то в нас можуть виникну ти труднощі. Бачите, матінко, в грамоті чітко зазначено, що абатство Бері-Сент має право випасу в лісі своїх свиней. А свині якраз здатні перетворити дорогу на болото. Отже, клопоту в нас із нею буде чимало. Зважаючи на це, я мала б сміливість порадити не підписувати цього документу, поки настоятель Ансельм не дасть згоди на те, щоби платня за стан дороги таки була за абатством.
Я підняла очі від поцяткованого нормандськими літерами сувою і зніяковіла, вловивши у погляді ігумені несподівану іронію.
— Бач, як ти це відразу визначила. Я б і не додумалася. А ти… Всі кажуть, Отилія Хантлей мало не свята. Але в тебе такий тверезий погляд на земні справи, що до небес тобі ще далеко.
Я не знала, що відповісти. Вона просила про допомогу, і я постаралася їй догодити. А отримала докір.
— Це Гіта Вейк навчила тебе так розбиратися в справах? — несподівано запитала ігуменя.
Усередині в мене все стислося, як стискалося щоразу, коли при мені згадували ім’я моєї нещасної подруги. На мені лежала чимала частка провини за те, що Гіта втекла з монастиря, долучилася до бунтівників, і лише втручання шерифа Едгара поклало край безладу. Відтоді ми нічого не знали про Гіту, а я досі мучилася усвідомленням, що коли б проявила тоді волю, не дозволила їй піти, вона б, як і раніше, жила з нами.
Мені не вдалося затамувати мимовільне зітхання. Я сумувала за Гітою, мені бракувало її, туга за нею була навіть відчутнішою за ті покарання й докори, що посипалися на мене після її зникнення. І хоча я знала, що зараз ігуменя Бріджит знову почне дорікати мені, в глибині душі сподівалася, що вона скаже хоча б щось про Гіту. Я так хотіла отримати звісточку про неї.
Проте ігуменя заговорила зі мною м’яко. Сказала, як нам не вистачає Гіти, яка вона була чудова помічниця, яка добра християнка. Чути таке було приємно, особливо якщо врахувати, що після втечі Гіти про неї згадували, як про чорну вівцю.