— Бідолашна дівчина! — засмучено казала ігуменя. — Такі здібності, таке майбутнє на неї чекало. Ми всі повинні молитися за неї. Бо молитви наші необхідні їй, як ніколи.
— Вам щось відомо про неї, матінко?
Ігуменя відкинулася на спинку крісла, вочевидь ігноруючи моє запитання, склала руки й заплющила очі, ніби занурилась у молитву. І я, наслідуючи її, почала читати «Ave». Але зосередитися не могла, здавалося, ігуменя крадькома спостерігає за мною. Нарешті вона заговорила.
— Невдовзі, в день Всевишнього свята Трійці ти, дитино моя, приймеш постриг, вступиш до сонму наречених Христових і назавжди розірвеш зв’язки зі світом. Але поки ти не прийняла чернечого сану, тобі слід поїхати в маєток Хантлей, аби побачити рідних.
— Ні! Я зовсім не бажаю зустрічатися з ними.
— Як же так, дитино моя? Хіба ти не хочеш попрощатися з матінкою, братами, вітчимом?
Я тільки замотала головою. Як вона може? Чому завела цю розмову?
Вона не пояснювала. Обмежилася запевненнями, що я зроблю добру справу, відвідавши рідних, а заразом дорогою виконаю якесь її доручення. Важливе доручення, уточнила вона з притиском. Але тоді я не надала цьому значення. Я могла тоді думати тільки про майбутню зустріч із родиною Хантлей. Або де Ласі. Бо моя матінка після другого заміжжя носила це прізвище.
Під час вечірньої трапези було оголошено, що я поїду на декілька днів, щоб побачитися з ріднею перед прийняттям чернецтва. Цілком прийнятне пояснення. Адже більшість черниць або послушок, навіть живучи в обителі, підтримувала зв’язки з сім’ями, їм дозволялося приймати відвідувачів, інколи вони відсилали додому кошики з гостинцями, а коли кошики поверталися, в них теж були подарунки, іноді навіть записочки зі звістками про життя мирське. Я ж ніколи не підтримувала зв’язку з родиною. Моєю родиною стали сестри зі Святої Хільди, я полюбила монастир, свої моління, уроки, хвилюючі співи, полюбила черниць із їхніми безневинними небилицями та плітками. Я не бажала для себе іншої долі. Тієї ночі спомини так і ринули на мене. Мій батько помер, коли мені майже виповнилося дев’ять. У мене було два молодші брати, три- і дворічний, а моя матінка була ще надто молода, щоб довго тужити за чоловіком. Отже, ледь минув час жалоби, як у нашому маєтку Хантлей почали раз по раз з’являтися гості, здебільшого молоді чоловіки. У їхній присутності мати ставала навдивовижу жвавою і веселою. Нами, дітьми, вона взагалі перестала займатися, і я інколи чула розмови челяді, мовляв, не довго леді Хантлей носитиме вдовине запинало.
Невдовзі в Хантлей з’явився дужий молодий лицар сер Нортберт де Ласі. Він був безземельним лицарем, галасливим і, як казали, вродливим. Мені ж він здавався величезним, я лякалася його гучного сміху, владних манер і не розуміла, чому це матінка так щасливо хихотить, коли він притискає її до себе. Незабаром стало зрозуміло, що леді Хантлей вирізняє його з-поміж залицяльників, і не минуло й двох місяців з часу його появи, як матінка повінчалася з ним і стала називатися леді де Ласі.
Спочатку її шлюб ніяк не позначався на житті дітей. Як і раніше, матінка нас майже не помічала, ми перебували під опікою домашніх рабів, і я лише ніяковіла, коли сер де Ласі напівголий розгулював по будинку, боялася його величезного волохатого тіла, брутальних жартів. Але моя мати втратила розум від сера Нортберта, і навіть якщо він здіймав на неї руку, швидко пробачала йому й ходила знову весела та щаслива.
Коли мені виповнилося десять, мати поїхала провідати когось із рідні. Я не пам’ятаю, коли сер де Ласі почав виявляти до мене інтерес. У спогадах залишився тільки страх перед ним, бажання сховатися, уникнути його жорстких пальців, мокрих губів, сором, коли він намагався залізти мені під пелену. Я почувалася безпорадною перед ним, особливо, коли він знаходив мене в якомусь укритті, мацав, повторюючи, яка в нього гарненька з’явилася донечка. Я не пригадую, щоб мій рідний батько поводився зі мною так дивно, і в розпачі чекала матері, бо ніхто зі слуг і рабів, заляканих новим паном, не смів заступитися за мене.
Мати повернулася, і де Ласі на якийсь час дав мені спокій. Але ненадовго. Потім знову були його жадібні руки, сопіння, мерзенні слівця, мовляв, я ласий шматочок і він хоче мене обкачати. Мати ж ніби нічого не помічала. Але коли одного разу я не витримала і поскаржилася їй… Вона побила мене. І які дивні слова мені говорила! Мовляв, я погана дівчинка, яка не цінує доброго вітчимового ставлення, або, ще гірше, взяла собі в голову, що настільки гарна, щоб змагатися з нею за увагу Нортберта.