— Що ж робити, матінко? — тільки й сказала я, ламаючи руки. — А може, ерл Едгар освятить їхній шлюб у церкві? Повінчається з нею. Гіта… Вона ж така красуня. І така багата. Чого б йому не узаконити їхній зв’язок? Не ганьбити її… і себе.
— Ну, ти ще надто наївна, Отиліє. Ганьба не падає на чоловіка, якщо він спить із жінкою знатного роду. Серед мирян це навіть заохочується. Але жінка… На жаль, ми живемо в чоловічому світі, дитино моя, створеному чоловіками й для чоловіків. А Едгар Армстронг, до того ж, у пошані в короля, нечувано вивищений, і навіть більше.
Вона підсіла до мене.
— Преподобний настоятель Ансельм повідав мені, що Едгар Армстронг заручений. І заручений не з ким-небудь, а з донькою короля, принцесою Бертрадою Нормандською. Щоправда, з побічною принцесою, що, проте, не применшує її гідності й становища. Ці заручини вже річ вирішена, й нинішнього літа леді Бертрада приїде в Денло, щоб повінчатися з Едгаром. У Норфолку вже всі говорять про це, й ніхто не сумнівається, що родичання з королем Генріхом вивищить Едгара, навіть принесе йому графський титул. Але що ж тоді чекає на нашу Гіту?
Я зробила слабку спробу заперечити, що, можливо, шериф зможе захистити Гіту від дружини. Ігуменя лише рукою махнула.
— Абат Ансельм розповів мені, якою є леді Бертрада. Це горда й вельми примхлива персона. Вона навіть примаса Англії, архієпископа Кентерберійського, зуміла так зганьбити перед батьком, що того мало не піддали опалі. То невже Бертрада проявить великодушність там, де це стосується її особистих стосунків із чоловіком?
Я знову й знову повторювала:
— Що ж тоді робити? Що робити?
— У кращому разі шериф буде вимушений віддати Гіту заміж за когось із дрібних танів. Так він хоча б частково зможе повернути їй добре ім’я. Частково, сказала я, бо хіба забудеться, ким була Гіта для шерифа? Відтепер її ім’я буде навіки зганьблене, прокляте. І знайдеться чимало таких, хто скаже — Гіта Вейк, нащадок Херварда, заплямувала його рід, розводячи ноги перед першим-ліпшим, хто тільки побажав її взяти!
Я здригнулася від несподіваної брутальності цих слів. Але матінка Бріджит, як я знала, сама була саксонської крові, і їй нестерпно було знати, як плямується ім’я високоповажаного в Денло бунтівника.
Нарешті ігуменя впоралася з хвилюванням.
— Ось чому Ансельм приїздив у нашу обитель і розмовляв зі мною про Гіту. Він свята людина, я навіть була зворушена його турботою про цю нещасну. Потрібно ненавидіти гріх, але полюбити грішника, — казав він. І ми повинні зробити все можливе, щоб допомогти Гіті, врятувати її від хтивого шерифа, який, прикриваючись своїм опікунством, збезчестив саксонську леді. Ось для цього й знадобилася мені ти. Я говорила про тебе отцю Ансельму, й він визнав, що ти підходиш нам.
Я слухала. Вона заговорила про те, яка я богобоязка та розсудлива дівчина, про те, що я була Гітиною подругою і та прислухалася до мене. І мій обов’язок поїхати побачитися з нею і постаратися умовити залишити Едгара, виїхати від нього до того, як прибуде його наречена й розгориться скандал. Я мушу запропонувати Гіті повернутися в обитель, де на неї досі чекають і де вона зможе сховатися від злих язиків. Тоді абат Ансельм знову поклопочеться, аби йому повернули опікунство над нею.
Я теж вважала це найкращим виходом для Гіти. Звичайно, Ансельм не є цілком неупередженим у цьому питанні, проте що означали його корисливі плани в порівнянні з порятунком Гіти від хули; вона сховається за стінами монастиря, повернеться до нас… До мене. Адже мені інколи так її бракувало.
— Звісно, я зроблю все, що в змозі. Коли мені їхати?
Ігуменя посміхнулася.
— Я знала, що зможу покластися на тебе, Отиліє. Ви ж завжди були подругами з Гітою Вейк. Чи не так?
Так, так. Ми здружилися відтоді, як я почала приходити до тями в монастирі та забувати своє лихо. Певна річ, Гіта знала, через що мені довелося пройти, але ніколи жодним словом не озвалася про це. А мені лестило, що до мене приязно ставиться онука легендарного Херварда. Навіть не знаю, чому Гіта виділяла мене з-поміж інших послушок. Вона — улюблениця в Святій Хільді… й така красуня. Вона й дитиною була чарівна, а коли виросла, стала просто янголом. Проте завжди в ній ніби палало якесь зачаєне полум’я, якась пристрасть, інколи мені здавалося, що монастирське життя її гнітить. Але я гнала від себе ці думки. Гіта любила книжки, любила вчитися. А де, як не в монастирі, вона могла розвинути свої здібності до наук? І я зроблю все, щоб вона знову сюди повернулася. Так я спокутую свою вину перед Гітою, перед сестрами, перед самою собою, зрештою.