— Але я не затримую вас, дитино. Проте ви не відійшли ще від потрясіння. Я міг би провести вас. Куди їдете?
— У Гронвуд. Ой, ні! У Хантлей.
— До де Ласі?
Я ніяковіла під його запитливим поглядом.
— Ні. Тобто, так. А дорогою маю намір зробити зупинку в Гронвуді. Адже там, здається, є каплиця, а я хочу подякувати Господу і всім святим за те, що врятували мене, надіслали вас.
У Едгара був видовжений, гарний розріз очей, але зараз мені здавалося, що він просто мружиться, ніби вивчає мене.
— Наважуся запитати, дівчино, як ваше ім’я? І з якого монастиря ви їдете?
— Я з обителі Святої Хільди. Моє ім’я Отилія Хантлей, і я їду провідати рідних.
Едгар знов усміхнувся.
— Отже, ви і є Отилія зі Святої Хільди. Що ж, я не раз чув про вас від моєї підопічної леді Гіти Вейк. Знаєте таку?
Я лише кивнула. Він відгукувався про Гіту шанобливо й ніжно. Не зі зневагою, як, на мою думку, повинен відзиватися чоловік про спокушену ним жінку.
— Ось що, дівчино, — сказав шериф, підводячись, — буде ліпше, якщо ми поїдемо разом. Шлях ваш пролягає у Гронвуд, тож нам по дорозі. Так мені буде спокійніше, оскільки ви погано орієнтуєтеся у фенах. А коли ми прибудемо в Гронвуд і ви побуваєте в каплиці, гадаю, будете не від того, щоб зустрітися з міледі Гітою. Вона живе в Гронвуді, я спробую влаштувати вашу зустріч. Згода?
Я знову кивнула, побачила його посмішку й сама посміхнулася. Цей чоловік випромінював доброзичливість і силу, тож я не могла опиратися. В глибині душі я знала, що він спокусник, що його приваблива маска може бути небезпечною. Але… Він же врятував мене, я не можу бути з ним суворою. І це я, яка раніше бачила в кожному чоловікові лише небезпеку! Чому ж я така покірлива з шерифом? Настільки, що навіть погодилася сісти позад нього на круп його коня, коли Едгар запропонував мені. Можливо, мене не вабила їзда на полохливій рябій і я розуміла, що так ми швидше дістанемося до Гронвуда.
Я їхала позад шерифа, тримаючись за високу луку сідла, що розділяла нас. Мого коня він вів на поводі, дорогою ми майже не розмовляли, не рахуючи його короткої згадки, як привітно відгукувалася про мене Гіта. І від цих слів мені стало хороше. Зізнаюся, я б відчула досаду, якби вона в полоні Едгардових чарів забула нашу багаторічну дружбу.
Незабаром низовини фенів залишилися позаду. Ґрунт став сухіший, ліси змінили лани, й ми раз по раз проїжджали селища, зустрічали селян, які пасли свиней у дібровах, або гуртівників, що перегонили овець. Усі ці люди скидали шапки перед шерифом, а на мене поглядали з цікавістю — на мене, жінку, загорнуту в Едгарів плащ, яка їхала на одному з ним коні. Я занепокоїлась. Може, вони вважають, що я чергова жертва Едгара Армстронга? Чи не пересісти мені на мою рябу? А ще ці приховані, гріховні думки, про те, чи достатньо я вродлива, аби люди вважали мене гідною шерифової уваги? Від цих роздумів мене охопив ще більший сором. Я зіщулилася, сиділа, не в змозі підвести голови.
— Он уже Гронвуд, — почула я голос свого супутника, і в ньому звучала радісна гордість.
Тільки тепер я наважилася кинути погляд уперед. Воістину те, що люди казали про Гронвуд, не було перебільшенням. І хоча будівництву замку було ще далеко до завершення, відчувалося, що це буде щось грандіозне.
Будівлі Гронвуда височіли на невеликому пологому пагорбі — білі масивні стіни, круглі вежі, рови, довкіл яких уже виникло ціле селище. І скільки тут було людей! Забувши про все, я роззиралася навсібіч. Це був якийсь людський мурашник. Причому, всі без винятку були зайняті справою, всі працювали. Я бачила безліч чоловіків і жінок, які тягали каміння, пиляли дрова, котили діжки, носили річковий пісок. Повз нас проїздили вози, завантажені мішками з вапном, снували робітники. Я бачила стоси колод і обтесані кам’яні блоки, чула команди, вигуки. Клубочилася курява, пахло потом, деревиною, смолою. Все це скидалося на хаос, але якийсь упорядкований хаос, де кожен знав, що йому робити.
Ми проминули перший рів завширшки понад п’ять ярдів і завглибшки близько семи. За ним здіймався вал, утворений викопаною з рову землею. Далі ще один рів, за яким уже височіла стіна, з неї виступали круглі дозорні вежі. Я бачила, як робітники підіймають за допомогою блоків і лебідок на висоту стін поклажу з камінням і відшліфовані блоки, а нагорі муляри кладуть їх — шкребуть, гупають, пристукують кельмами. В повітках уздовж стін можна було бачити каменярів, які обробляли за допомогою різців і дерев’яних молотків майбутні плінтуси, капітелі колон, арок. Неподалік стояла кузня, з відчинених дверей якої відблискував вогонь і чувся дзвін ударів по ковадлу — це коваль готував для будівників нові знаряддя.