Це були правильні слова, але чогось я почувалася мало не зрадницею.
Гіта ніби пропустила повз вуха мої слова про повернення в монастир. Вона встала, походила кімнатою, стискаючи руки. При світлі свічок я бачила, як блищало гаптування на її одязі, одне біля горла, інше — на облямівці верхньої туніки під коліньми. Нижня темна туніка була з якоїсь м’якої невідомої мені тканини, і в її складках Гіта раптом заплуталася, ніби спотикаючись.
— Та, інша… — раптом поквапливо заговорила вона. — Я розпитувала про неї в Пенди — вірної людини Едгара, і в муляра Саймона. Обидва стверджують, що Едгар ніколи не виявляв до неї особливих почуттів там, у Нормандії. У нього були інші плани, але Бертрада сама звернула на нього увагу, була нав’язлива, поки це не стало помітно при дворі. Едгару це навіть загрожувало неприємностями. Ось тоді, щоб залагодити скандал, король і погодився на ці заручини. Але відтоді минуло більше року й Бертрада майже не подавала про себе звісток. Та й Едгар писав їй рідко. Зі своєю посадою шерифа він справляється бездоганно, йому нема за що дорікати, але він — сакс із бунтівничого клану Армстронгів і не пара доньці Генріха Боклерка, що найліпше усвідомлює сам король. Так, я знаю, заручини майже прирівнюються до шлюбу й на Бертраду чекають у Денло наприкінці літа. Проте, чи приїде вона, якщо Едгар, припустімо, напише королю, що не вважає себе гідним поріднитися з ним?
Що шериф цього не зробить, розуміла навіть я — «тиха монастирська дівчинка», як висловилася Гіта. І мене дивувало, як вона сама не розуміє, наскільки безглузді ці сподівання. Адже ніколи ще чоловік не відмовлявся зміцнити своє становище, вивищитися заради жінки, яку вже отримав.
— Ти мовчиш, Отіл? Сумніваєшся? Не віриш, що Едгар з кохання до мене схоче зберегти наше щастя?
— Не вірю, — тихо сказала я. Це було чесно, хоча внутрішньо я здригнулася, розуміючи, як боляче роблю Гіті.
— Що ж…
Я помітила, що вона тремтить, чула її збуджене дихання.
— Гадаю, дійсно час випробувати нашу любов. Тому я просто зараз піду до нього. І хай допоможе мені Господь і Святе Євангеліє!
Я навіть злякалася її рішучості. Але Гіта вийшла з покою перш, ніж я встигла вимовити хоч слово.
Мені залишалося тільки чекати. Мене ніхто не турбував, я сиділа сама, намагаючись уявити, як Гіта прийде до Едгара, що йому скаже. Вона була така збуджена, коли виходила, — я побоювалася, щоб вона необдуманим словом, якоюсь витівкою не зіпсувала все. Хоча, як вона могла зіпсувати там, де все було вирішено від самого початку? І приречено на невдачу. Моєї провини в цьому не було, все, чого я хотіла домогтися, — це врятувати подругу від ганьби. Але раптом я подумала, що винна, бо підштовхнула її до вирішального кроку. Чому вона навіть не звернула уваги на мої слова про повернення в нашу обитель? І раптом я зрозуміла, що сподіваюся на диво. Хочу, щоб цей привабливий чоловік і моя подруга дійшли згоди. Як мені це бачилося? Ніяк. Я спостерігала сьогодні їхні легкі, грайливі стосунки, бачила, як їм добре разом. Хай так усе й залишиться. Я впала навколішки, почала палко молитися, просити небеса, щоб диво таки сталося й Едгар зрозумів, який скарб придбав у особі Гіти.
Боже, як довго тягся час! Інколи я вставала, ходила з кутка в куток, знову починала молитися. Гіта все не йшла. Довкола все стихло, тільки часом десь гавкав собака та перегукувались вартові на стінах. Час від часу мені спадало на думку, що дарма я так переймаюся. Можливо, ці двоє знову забули про все, розчиняючись у шаленстві пристрасті. І тоді я починала гніватися на них чи на себе.
Якоїсь миті я відчула страшенну втому. Все-таки в мене сьогодні був украй напружений день. Я вирішила прилягти на подушках однієї з лав і дивилася, як обпливає віск на свічці. Не помітила, коли заплющилися очі, я ніби зникла в пелені сну.
Прокинулася раптом, ніби від поштовху. Сіла. Свічки догоріли до самих розеток. У кімнаті стояла півтемрява, яку розріджували відсвіти зі слюдяних вставок у рамі вікна. І тут я розпізнала напроти Гіту, гукнула. Вона не поворухнулася. Сиділа на стільці біля пюпітра, її непорушна постать виразно проступала на тлі віконного отвору.
І я зрозуміла — дива не сталося. Моя бідолашна самовпевнена Гіта. Отже, Едгар відмовив їй. Хоча інакше й бути не могло.
— Ти хоч спала сьогодні? — запитала я, обіймаючи її за плечі.
Гіта відкинула мою руку.
— Ну, ти вже таки виспалася досхочу!
Я відсахнулася. Який холодний, злий був у неї голос! І вже наступної миті по моїх щоках побігли теплі сльози.
Не стрималася й Гіта. Кинулася до мене, впала навколішки, обійняла мене й ридала, ридала. Господи, мені здавалося, що в неї серце розірветься від цього плачу. Я втішала її, хоча розуміла: сльози — це на краще. Сльози дано жінці, щоб полегшувати біль.