Нарешті вона заспокоїлася.
— Ти мала рацію, Отіл. Я говорила з Едгаром, пояснювала. Спочатку він ніби й не слухав мене, відбувався жартами. Але коли почала наполягати, сказав, що я вимагаю нездійсненного. Навіть роздратувався. Тоді я сказала, що не можу більше так жити й мені доведеться поїхати, — але він не затримував мене. І я зрозуміла — йому навіть зручніше буде, якщо я зникну, тепер, коли надходить час появи тієї… справжньої господині Гронвуда.
У Гіти був млявий, безбарвний голос. Так само, не змінюючи інтонації, вона сказала, що звелить зараз Труді принести мій одяг. А потім поїдемо.
Було дуже рано, навіть собаки не вилізли з буди, щоб погарчати на нас. Сіро, тихо темніла сітка будівельних риштовань довкола донжона Гронвуда. Гіта, я і Труда пройшли на стайню. Я знову видерлася на рябу кобилу ігумені. Вона теж ніби не спала: помалу, але слухняно йшла, скоряючись поводові.
Коли ми виїхали, я озирнулася на Гронвуд. Він височів сірою примарною масою. Недобудований замок, якому одного разу належало піднестися над околицею у всій своїй пишноті. Але тоді його господинею буде вже інша, донька короля, законна дружина шерифа, а радше вже графа Норфолкського Едгара Армстронга.
Я глянула на Гіту. Вона неквапом їхала на своєму білому коні й жодного разу не озирнулася на місце, де була така щаслива, звідки їй довелося з ганьбою поїхати. Поїхати, по суті, з моєї провини. Хоча, може, я й не настільки винна. Ці стосунки були заздалегідь приречені. Несповідимі шляхи Твої, Господи. Я ж тільки виконала свій обов’язок, вирвала подругу з павутиння спокуси й гріха. Але чому це мені так сумно?
Я пришпорила рябу, обігнала Труду, яка трюхикала на мулі. Та була очевидячки не в гуморі. Раз по раз долинало її бурчання — мовляв, добрі люди не вирушають у дорогу, навіть не попоївши перед тим.
Я наздогнала Гіту, й наші коні пішли поряд. Моя подруга мовчала, і я не наважувалася перша почати розмову.
Світанок застав нас на лісовій стежині. Защебетали птахи, роса, немов коштовні прикраси, спалахувала на листі. День мав бути чудовим, і я трохи збадьорилася. Врешті-решт, те що сталося, рано чи пізно повинно було трапитися. І хай уже ліпше це має такий вигляд, ніби Гіта ухвалила рішення з власної волі.
Я запитала, куди ми їдемо. Гіта не відповіла, і я повторила запитання та додала:
— Чому б не повернутися зі мною в обитель? Пригадай — ти прожила там більшу частину життя. І не гіршу частину. І тобі раді в монастирі. Там ти знову віднайдеш спокій, а мине час, і до тебе повернеться добра слава.
Гіта нарешті глянула на мене, і я зніяковіла від її цинічної усмішки.
— Ні, куди-куди, а до обителі я повернутися не можу.
— Але чому? Ми там знову зможемо жити разом, Гіто.
— Ти зможеш, ти обрала свій шлях. Я ж… Нині я не зможу віддати Господові всю свою душу до денця.
І додала:
— Уже другий місяць, як я вагітна.
Я тільки зойкнула. У Гіти буде дитина! Байстря Армстронга, дитя, на якому цілісіньке життя лежатиме пляма ганьби його матері й зневаги його батька. А Гіта? Що буде з нею — жінкою зганьбленою, що народила невідомо від кого. Навіть якщо відомо… Але без чоловіка, у гріху.
— О, Свята Хільдо! Що ж тепер робити?
— Відомо, що… Народжувати, коли настане час.
І несподівано вона знову посміхнулася — ясно й сумно.
— Найголовніше тепер — ця маленька істота, яка живе в мені. Це дар Господа і пам’ять про моє грішне й палке кохання.
Я таки наважилася запитати:
— Ти сказала про це Едгару?
Вона знизала плечима, і обличчя її набуло незалежного виразу.
— У ім’я Господа — навіщо? Що б це змінило? Хіба я не мало принижувалася перед ним цієї ночі? Все, що я могла йому сказати, було сказано. А дитя це — тільки моє.
Ми виїхали з лісу. До самого обрію тяглася Велика Східна рівнина. Вдалині, за кущами вільхи поблискували плеса фенів.
Гіта вказала мені на селище, що виднілося попереду.
— Їдь туди, Отиліє, і найми провідника. Так надійніше дістатися до монастиря.
— А ти?
Вона звела голову.
— Я їду додому. У Тауер Вейк. Житиму в кременевій вежі бунтівника Херварда. Там я і продовжу рід свого великого діда. Навіть якщо самотою.
Я дивилася, як вона їде. Гіта, граціозна і гордовита, з довгим косами кольору місячної пряжі, що розвівались на вітрі.
За нею на мулі трюхикала Труда, яка наостанок окинула мене підозріливим поглядом — чи не через мене її пані покинули Гронвуд, де їм жилося так привільно?