За нормандською модою жінки носили вузькі, туго зашнуровані сукні-бліо — підкреслювали кожен вигин тіла. Священики вважали такий одяг диявольською звабою, що вводить чоловіків у спокусу. Але що більше вони паплюжили бліо в своїх проповідях, то бажанішими вони ставали для модниць. Зізнатися, я теж вважала вузькі бліо елегантними і зухвалими. Особливо, якщо в пані статура, яку не соромно підкреслити. Проте я вже була немолода жінка, мені перейшло за тридцять зим, і якщо навіть у молодості я не вирізнялася особливою грацією, то зараз моє тіло ще більше втратило форму, погладшало. Тому я вирішила одягтися за місцевою саксонською традицією, в пряму туніку, складки якої приховують недоліки статури. Але щоб моя туніка була обов’язково розкішна, бо я впевнена: якщо юність прикрашає і проста спідничина, в зрілості жінка вигляд має тим ліпший, що дорожче вбрана.
Отже, моє останнє світське вбрання складалося з верхньої туніки, що сягала тільки гомілок, і пошитої зі справжнього оксамиту темно-червоного кольору з багатим гаптуванням на плечах і по пелені. Під неї я вирішила надягти іншу, довшу, з легкого фландрського сукна барви морської хвилі, теж із вишиванням по пелені. На ногах мала шнуровані черевички, що підкреслювали стопу, бо ноги в мене маленькі й зберегли витончену форму. Волосся вклала низьким вузлом, а згори накинула гаптовану сріблом широку шаль, зав’язавши її на саксонський манір: вона облягала голову й щоки, м’якими складками обвивалася навкруг шиї, а її широкі краї закидалися за спину. Довкола голови був тонкий карбований обруч, а на зап’ястках — браслети з блакитним емалевим малюнком.
У такому вигляді мені було не соромно з’явитися й перед титулованою англійською знаттю. Я мала вигляд родовитої англійської леді, та коли помітила, що серед прибулих на весілля нормандських пані багато хто вбрані значно простіше, хоча й у модні бліо зі шнуруванням, була задоволена.
Багатьох зі знаті я зустріла на паперті собору Святої Трійці, де мало відбуватися вінчання. Дружини Глочестера і Стефана Мортена вельми приязно віталися зі мною. А граф Глочестер навіть чемно передав мені вітання від моєї пані леді Матильди. І відразу спитав про мого брата. Я відповіла, що не маю про нього звісток, але не втрималась і поцікавилася, чим невгамовний Гай викликав немилість короля Генріха? Усмішка Глочестера стала трохи натягнутою.
— Хіба в Норфолку не відомо про це? Що ж, це й на краще. Гай… Він образив одного з членів королівської сім’ї.
Така відповідь мене не вдовольнила. Але з того, що Глочестер запитав про Гая після слів про Матильду, я почала здогадуватися — це якось пов’язано з нею… Або з її чоловіком. Я відчула по-жіночому настирливу цікавість, але тут пролунали крики, зазвучали сурми, і я відволіклась, спостерігаючи за кортежем Бертради, що з’явився на соборній площі.
Це було красиве видовище. Ошатні лицарі, пажі, герольди, всі на чудових конях під вишитими чепраками з позолоченими китицями, яскраві паланкіни для пані. Сама наречена їхала на гарній рудій кобилі. Зліва від неї гарцював білявий худий чоловік, такий собі Гуго Бігод, начальник охорони принцеси, а зліва їхав її брат граф Корнуолл із рудою чуприною, властивою всім нащадкам Завойовника. На Бертраду я дивилася з особливою увагою. Вигляд вона мала задоволений і щасливий, як і годиться нареченій у день весілля. Але це пояснювалося ще й тим, що на неї було звернуто всі погляди. Бертрада завжди була пихата.
Я відшукала поглядом Едгара. У розкішному вбранні з темного оксамиту із золотим гаптуванням, у графській короні, високий, ставний, величавий — він мав вигляд справжнісінького лорда. І він посміхався. Мені важко було зрозуміти — чи це просте вміння триматися, чи відверта радість. Якби я не бачила його вчора таким пригніченим… Хоча Бертрада могла змусити засяяти будь-якого чоловіка. З якою гідністю вона трималася! Як легко зісковзнула з сідла, з якою витонченістю вклонилася нареченому! Щоправда, вийшла якась затримка. Я не зрозуміла що сталося, але чула, як Мод, яка стояла трохи поперед мене, сказала своєму чоловіку:
— Поглянь, Стефане, цей вискочка Бігод не втримався, щоб не зняти Берт із коня. І як він дивиться на Едгара! Воістину, він би душу заклав, аби опинитися на його місці.
— Як граф Норфолкський, чи наречений принцеси? — з натяком озвався Стефан.
Мимоволі я звернула увагу на цього Бігода. В ошатній накидці поверх начищеної кольчуги, худий, довготелесий, із підстриженим їжачком білявого волосся, гостроносий. Начальник охорони принцеси — кгм. А погляд такий, ніби ладен кинутися на Едгара. Я подумала, що Едгару варто докласти чималих зусиль, аби поставити цього гордовитого нормана на місце.