Проте за мить я й думати про нього забула. Я побачила в натовпі постать у знайомому ліловому плащі. Очам своїм не повірила. Гіта. Невже вона таки наважилася приїхати? Стоїть спокійна, ошатна, й лише блідість виказує її хвилювання: щоки майже зливаються зі складками шалі, що вкриває голову.
Я поглянула на Едгара. Чи бачить він її? Адже його коханка стояла в першому ряду глядачів перед собором. Ні, Едгар усю свою увагу віддав тільки Бертраді. Посміхаючись, узяв її за самі кінчики пальців і, тримаючи її руку в повітрі, повів до сходинок ґанку.
За традицією, одруження відбувалося перед порталом собору, на очах народу, який зібрався. Наречений з нареченою зійшли на підвищення і стали навколішки. Бертрада опинилася тепер зовсім близько до мене, і я змогла розгледіти її як слід. Інколи вона поверталася до нареченого, і тоді я впізнавала це худорляве, трохи смагляве обличчя, гостре підборіддя, різко означені вилиці. Бертрада змінилася відтоді, як я її бачила востаннє, стала старша, здавалася досвідченішою. У погляді її виразно читалися розум і якась в’їдлива зарозумілість. Чомусь згадуючи її, я уявляла цю жінку чорнявкою, але зараз там, де з-під легкого головного запинала вибивалося волосся, можна було помітити, що воно в неї темно-руде й звивається хвилястими спіралями. Її весільне запинало було легке й білосніжне, за останньою модою, з хвилястими краями. Одягнена вона була дуже модно: в сріблястому парчевому бліо, яке облягало тіло, мов рукавичка, підкреслюючи його безперечну красу; шлейф так і струмував по сходинках, як і новомодні дуже широкі, гаптовані золотом рукави. На поясі в неї був золотавий кручений шнур, який двічі охоплював стан і був зав’язаний вузлом трохи нижче живота, його довгі кінці з китицями сягали землі. Все це було прекрасно й зухвало. Як і корона на її голові, що виблискувала камінням і зубцями-лілеями на королівський манір.
Вінчав пару єпископ Норіджський. За його знаком Едгар почав вимовляти потрібні слова:
— Я, Едгар Армстронг, граф Норфолкський, перед Богом і людьми беру тебе, Бертрадо, за дружину, обіцяю ділити з тобою радощі й печалі, бути з тобою в хворобі й здоров’ї, відтепер і до гробу, допоки смерть не розлучить нас.
Він говорив голосно й упевнено, ніби й не зізнавався ще вчора в своїй хворобливій прихильності до іншої жінки.
Я мимовільно пошукала її, цю іншу, в натовпі. Чому вона приїхала? Навіщо бути присутньою при всьому цьому? Я бачила, як вона рвонула складки шалі на горлі, немов їй забракло повітря. До неї наблизився воїн — я впізнала Утреда. Бачила, як він схилився до пані, щось говорив, але вона похитала головою, заперечуючи.
Тепер над натовпом звучав голос Бертради:
— Я, Бертрада Нормандська, перед Богом і людьми беру тебе, Едгаре, за чоловіка. Присягаюся берегти тобі вірність, бути доброю дружиною, обіцяю бути поступливою вдома і слухняною в ліжку.
Від цих слів, як завжди в таких випадках, натовп пожвавився, почулися смішки.
Єпископ Норіджський освятив обручки, й Едгар узяв ліву руку нареченої та вимовляв, надягаючи золоте кілечко по черзі на пальці:
—— У ім’я Отця, у ім’я Сина і Святого Духа.
Нарешті він надягнув обручку на безіменний палець нареченої і промовив:
— Амінь!
Бертрада стала його дружиною.
Натовп заревів, у повітря злетіли сотні білих голубів, заграла музика, зазвучали фанфари. Наречені стояли обличчями до глядачів. За наказом графа в натовп почали кидати гроші, зчинилася тиснява. Тепер усі учасники дійства мали пройти в собор, де готувалися до урочистої меси.
Та вони зволікали. Я побачила, як Едгар сполотнів, завмер, безтямно стискаючи руку жінки, з якою щойно повінчався, і не зводячи погляду з натовпу. І я здогадалася, кого він там побачив.
Дивно, як багато можуть розповісти погляди. Едгар, чоловік доньки короля, і його покинута кохана, там, унизу, дивилися одне на одного не відриваючись, ніби й не помічали нічого навколо. Вона — штовханини й галасу, він — поглядів і здивованих знизувань плечима. Бертрада навіть нетерпляче гукнула його. Він не помічав. Я бачила, як Бертрада ніби зрозуміла щось, теж почала обмацувати поглядом натовп. Але тут, хвалити Бога, Гіта нарешті відвернулася, Утред розчистив їй шлях у натовпі, й невдовзі вони зникли.
Тільки після цього Едгар зміг опанувати себе. Посміхнувся дружині, й вони поволі пройшли вглиб собору. Я ж… Я мала дурість піти за Гітою. І, звісно, в мене нічого не вийшло. У такому натовпі я відразу її загубила. Що ж, тепер я могла або повернутися в собор, або вирушити в замок, простежити за останніми приготуваннями до бенкету. Я віддала перевагу другому.