— А Воронкова дозволяє?
Пішов до Воронкової в гуртожиток. Вона сказала:
— Хай бухгалтерія виписує дрова. Треба, щоб Іванов сказав.
Я пішов до контори і сказав бухгалтерці, що Воронкова сама не заперечує. Главбух виписала 1 м3 дров. Я заплатив гроші, узяв квиток, пішов до гуртожитку, знайшов Воронкову і, простягаючи їй квиток, кажу:
— Бухгалтерія виписала.
— А Іванов дозволив?
Я:
- Іванов сказав, що дровами займаєтесь ви.
Воронкова:
— Та Іванов мені сказав не давати вам і рубанця!
І не взяла квиток.
Так ось воно як! Нарешті вузол розв'язався; і квартира, і дрова — усе віддали «душпастирі» до одних рук, щоб централізовано затискати мене в гуртожиток.
Пішов шукати Іванова. Не знайшов. Повернувся до квартири з квитком і без дров. Смішно: морозити холодом серед лісів у самих нетрях тайги! Кілька сусідських сімей набиваються зі своїми дровами і кажуть брати скільки завгодно і коли завгодно. Та не дуже велика праця сходити до лісу і принести звідти підходящу ломаку.
20.03.88 р. стало відомо, що бригада шляховиків виїжджає з Березівки і звільняє квартиру в бараці. Я пішов до контори. Щойно привітався до Іванова, як він каже:
— А чому б вам не піти працювати на пилораму?
— Що там робити? — питаю.
— Носити тирсу. Праця в другу зміну.
— Може, й можна. Щоправда, сердечникам не радять працювати в нічні зміни, але я подумаю. Я чув, що шляховики виїжджають, — узявся я за своє. — Може, дасте мені ту кімнату?
- Її уже віддали. А місце у вас у гуртожитку.
— Але ж у мене жінка. Дайте кімнату в гуртожитку для нас двох.
— Ну, цього не можна! Сюди приїжджає начальство, їм треба місце для ночівлі. Та й потім ви ж не одружений.
— Я вам особисто не скоїв жодного зла, а ви так вороже до мене ставитеся.
— А що ви мені можете зробити!
— Скажіть, ну, чого ви не хочете дозволити мені відремонтувати квартиру своїми силами? У вас же багато занедбаних, покинутих квартир.
— У нас нема лісоматеріалу.
— Не смішіть людей; посеред тайги, з власною пилорамою… Проте я зроблю й без вашого лісоматеріалу. Знайду на дорозі пару дощок, і майстер зробить із них дві віконні рами.
— Це ви тепер так кажете, а потім забагнете дошки для одвірків та для заміни підлоги.
— Підлогу не треба міняти. Треба тільки дві рами та грубку з чавунною плитою. Й те не становить проблеми, бо плити у крамниці є.
— Ні, нема лісоматеріалу у нас. І все. Тема закінчилася, — почали товкти воду в ступі. І я перейшов до другого питання.
— Ви наказали Воронковій не давати мені ні рубанця дров. З якої це рації?
— Нам треба забезпечити усіх своїх людей. А робітників для розвезення дров не вистачає.
— Але ж ви розвозите дрова під кожен двір десятками кубометрів. Мені треба не лісовоз на 25 м3 з лісонавантажувачем, а кінні сани на одну годину. Адже я купив тільки один кубометр.
— Нічого зробити не можу.
— Хочете, щоб я серед тайги замерз? Не замерзну!
— У нас для вас немає дров!
— Що, маєте вказівку загнати мене до гуртожитку? Проте відповідно до норм житлового законодавства пожильці відомчих квартир мають право без згоди адміністрації прописувати на свою житлоплощу квартирантів. А в селі є багато добрих людей.
— Я не заперечую, що вони мають таке право.
20.03.88 р. Балашов сказав, що жінка не має права жити тут без постійної прописки понад півтора місяця. Якщо затримається довше, спочатку оштрафують, а потім…
На заяву з клопотанням посприяти забезпечити мене квартирою з 14.03.88 р. до ст. коменданта спецпоселення Парабельського РВВС отримав відповідь такого змісту:
«На ваш лист відповідаю, що в с. Березівці житловим фондом розпоряджається Березівська сільрада та адміністрація березівського ЛЗП.
До діяльності цих установ я втручатися не уповноважений.
Що стосується вас, то ви, як особа, що відбуває додаткову міру покарання, помешканням у с. Березівка забезпечені».
У відповіді читався розрахунок: жінка побуде зі мною та й поїде. А самітний нехай іде до гуртожитку.
26.03.88 р. я проводжав жінку додому. Сонце яскраво світилося і звідусіль віддзеркалювалося від білого світу. Очі мружилися, шукали якоїсь м'якої темної поверхні. Вони знайшли зелену стіну лісу, що темніла вкрапленнями чорно-білих беріз. А в затишку із сонячного боку зі стріхи аеропорту часто-часто падали краллі. Перевівши погляд з високих ялин на густу вервечку крапель та нагріту сонцем стіну, що дихала свіжою парою, жінка обізвалася:
— Як я буду їхати в таку теплінь у цьому важкому зимовому пальті?